Час стікає так стрімко –
Від Різдва до Різдва…
На годинниках — стрілки,
На вустах — тлін-слова.
Листям б’ється у очі,
З райдуг пнеться у вись.
І почути не хоче
Те земне: „Зупинись…”
Та й спинятись не стане –
Щось чи зміниш в житті?
Тільки житом постане
Кілька зерен з куті.
«Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить,
не величається, не надимається, не поводиться нечемно,
не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,
не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить.
Ніколи любов не перестає.»
Перше Послання до кориян Апостола Павла
Святили воду і світився світ,
Вода холодна падала крізь пальці.
А лід кришивсь і вірив в пам’ять літ,
Що в серці береже дива трійчанські.
Святили воду... Крижаніла даль,
Мороз перегортав зимові віхи
Й відлиг неусвідомлена печаль
Не ожила ще в бородах у стріхи.
Ще все німіло. Сніг іще не знав,
Що пам’яттю води за місяць стане.
А мудрий Бог мовчав, але казав,
Що відпече усе, минеться, стане...
Що відійде хула хурделиць злих
Й мовчання ярини, обмерзле в полі.
...Я знаю диво: в тиші – перший крик,
Дитячий крик народженої долі...
Причулося: десь падала роса –
Якась октава в досвітковій гаммі –
І матіоли видих – мов яса,
І хтось з півнеба творить оригамі.
Причулося як тріскотів вогонь,
Для мошкари обпалюючи крильця.
Й брав той димок, як блискавку до скронь,
Час –
людям заіконував ним лиця.
І спалось всім. І видилось у такт:
Дитинства світ і літ якась несправжність,
І перший лет, коли наївний птах
Довірив небу всю свою відважність.
А ще – в піску хтось пише імена
І звично каже менше, аніж знає...
...Причулося: за кроками луна –
Чинець у ранок браму відчиняє.
По гілочках тонесеньких верби
Примерзле сонце дряпалось угору
На вранішню молитву крізь віки,
На службу до небесного собору.
Літує час...Вже й зиму запросив,
Старими пригощаючи медами.
Ми йшли, забувши заговорів дим,
Протоптуючи стежечку слідами.
Чи то в майбутнє йшли, чи то в Різдво...
На змерзлі пальці хукали словами.
І вишивався шлях, як полотно,
Обмерзлими сухими бур’янами.
Й прозорим до несправжності був день,
Реальним аж до криги там, за мостом,
А дзвоник в сінях бився ”дзень-дзелень”,
Про щось хороше кажучи так просто.
І знає світ цю казу вже давно:
Як за вербою сонце ляже спати,
Поставлять люди свічку у вікно –
Колядників чи... щастя закликати.
Навчити вас сміятися? Не вмію.
Наука ця написана на росах,
Наука ця прочитана в завію
Сніжинками, що повстались у косах.
Навчити сумувати вас? Не хочу...
Це – кубла, всиротілі ще за літа,
Це – у хаток підсліпуваті очі,
В старих хаток, що просять тихо хліба.
Навчити повертатися? Та що там –
У два кінці втікають всі дороги.
Й, пробігши вже ліси, поля, болота -
Впираються чи в пустку чи в пороги.
Ну, що я вмію? Ну, чому навчилась?
Ані скарбів шукати, ані щастя
Я після когось в світ цей народилась,
Я перед кимось долю вспію спрясти.
І казку скаже ясен жовтолапий,
Й сичі, укравши в місяця очища,
Натрусять сажі з коминів кирпатих,
Щоб нею все у вічність записати
Могла у небі зірочка найвища:
Кого навчу сміятися дитинно,
Кому розраджу смуткові толоки...
... Тихіш!
Вродилась на землі людина
Й знов пахне дим із комина солодкий!
Дай мудрості, Господи, посеред шуму пороші
В безликому світі, розмитому ночі мазками.
Копієчка місяця — сонця украдені гроші
Й безликі думки, що римуються не за зразками.
Немов образками свячено ночі світлиці.
Ходи обережно, навшпиньках, бо збудиться кішка.
Заглядають в вікна розлуки. Їх діти столиці
Цілують сновиддя і спати вкладають до ліжка.
Здавалося б, трішки. А вже забрели у життя ми.
Несе водопіллям його, не питаючи броду.
Гордині і прощі, помарки, хореї і ямби…
І сніг розтає… І трава проростає від роду…
Молитва на воду за все на землі, що є суще.
Дай мудрості, Господи, в такті не збитися, в слові!
Хай пам’ять дерев зашкарублі всі болі відлущить.
Є слід на корі. І життя є в імення любові.
У диханні, в слові, у жовтому листі назавше –
Відбитки долонь. А за Господом йти — не зблудити.
Й в зіницях твоїх віддзеркалення власне впізнавши,
Спинити у плетиві осені й не відпустити.
…Для того, щоб жити…
Така ж стара, як і Всевишній Бог –
В хустині з неба і з хрестом натільним –
Вікує церква із життям удвох
Під тризну, під акафіст й хор весільний.
Вікує церква. А життя — як мить:
В парафіяльній книзі — сміх і саван.
І не болить вже майже… Ще болить
Життя земного незагойна рана.
Світанок — крок, смеркання — знову крок
І молитви в церковці в’ються роєм.
Ночами ж із ікони сходить Бог
Й задмухує свічки із аналоем.
Смеркає день. Муркоче пісню кішка.
На шибці дощ октави написав.
Й лишилось вже до казки зовсім трішки…
Якби ще руку звідте хтось подав.
Ступає дощ тихесенько по листю,
У жовтень вбраний. Ходить під вікном.
І видасться — до щастя зовсім близько
І світло так, неначе перед сном.
І світло від лампадок горобиних
І затишно від спокою в душі..
Так віриться — до долі крок єдиний,
Та падолист ще, вечір ще, дощі…
Вони минуть. Загорнутим у небо
Старим тополям цвіт хтось нагадав.
Й зайдеться серце: «Зовсім трішки треба…»
…Аби лиш тільки руку хтось подав.
Стільки світла у світі!
Взяти б дзбанком долоні
Й зачерпнути та й вмити
Розпашіле лице…
Будуть весни вагітні,
Будуть зими ще в стійлі.
Все минуще, прокажеш?
Все. Та тільки не це.
Доторкаються руки
До прозорої сині –
Зацвітає світанок.
Буде квіт на гільце.
На стернові малюнки
Постирається нині.
Все забудеться, згодна,
Але вір, що не все.
