По гілочках тонесеньких верби
Примерзле сонце дряпалось угору
На вранішню молитву крізь віки,
На службу до небесного собору.
Літує час...Вже й зиму запросив,
Старими пригощаючи медами.
Ми йшли, забувши заговорів дим,
Протоптуючи стежечку слідами.
Чи то в майбутнє йшли, чи то в Різдво...
На змерзлі пальці хукали словами.
І вишивався шлях, як полотно,
Обмерзлими сухими бур’янами.
Й прозорим до несправжності був день,
Реальним аж до криги там, за мостом,
А дзвоник в сінях бився ”дзень-дзелень”,
Про щось хороше кажучи так просто.
І знає світ цю казу вже давно:
Як за вербою сонце ляже спати,
Поставлять люди свічку у вікно –
Колядників чи... щастя закликати.
