Спасибі Тобі...

«Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить,
не величається, не надимається, не поводиться нечемно,
не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,
не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить.
Ніколи любов не перестає.»
Перше Послання до кориян Апостола Павла

Спасибі Тобі, Отче, за тихе цвітіння сонця і незрадливу вірність туманів, що приходять разом із вечірнім акафістом, який гасить обрій минаючого дня. За народження і віру у безсмертя. За пил доріг, якими ходили до мене і підуть по мені, назавжди залишаючись відбитками облич і сердець у пам’яті придорожнього каміння. За стозряче каміння, на гострих зрубах якого лишалися краплі крові збитих ступнів, задля того, аби бути змитою і прорости у новім дні в кольорах веселки.

Спасибі тобі, доле, за перші воскреслі мелодії березневого капежу і осінні сватання перелітних птаств. За тишу, в якій чуються власні думки і гамір, з якого виплітаються окремі голоси. За безпорадність строф і поради янголів, нашептані для душі. За усвідомлення неповторності кожної миті життя і того, що…
…відчай ніколи не буває безмежним…
…біль ніколи не буває нестерпним…
…хрест ніколи не буває не підйомним…
І навіть тоді, коли день зашторюється сльозами відчаю, коли душа, скорчившись від болю, здичавіло гризе кору буднів, коли у світі лишається тільки монотонне цокання годинника і білий аркуш паперу, на якому не приживається жодне написане слово — прапам’ять поколінь знову повторює:
«Спасибі Тобі, Отче, за вміння
жити,
вірити
і любити»…