Вы здесь

Светлана Коппел-Ковтун. Публицистика

О том, почему нельзя любить Бога, не любя ближнего

Попытка осмысления

Кто говорит, что любит Бога, а ближнего своего ненавидит, тот лжец (1 Ин. 4:20). Любить Бога, не любя ближнего — невозможно. Это религиозная аксиома, известная каждому христианину. Путь к Богу проходит через сердце ближнего. Причем, если ты любишь по-настоящему хотя бы одного человека, ты способен любить весь мир. Таково наше онтологическое свойство, открытое нам Самим Творцом.

Видимо, секрет заключается в том, что после грехопадения в центре человеческой личности поселилась самость его — сосредоточенность только на себе. «Я» оказалось в центре внутреннего мира человека — статичное и, в принципе, пустое, если не наполнять его устремлением к чему-либо и любовью.

С тех пор, видимо, люди и делятся на «пустых» (ни на что не направленных, ничем не интересующихся, кроме земных нужд — т.е. недостаточно развитых), устремленных на более мелкие — душевные вещи (одержимых теми или иными страстями, интересами) и духовных, жаждущих любви в самом высоком понимании этого слова — жаждущих Бога и правды Его.

Камо грядеши, Україно?

Перевод на русский здесь

Операція «АНТИМІФ»  

Це лише здається, що термін «загниваючий Захід» — вигадка часів «залізної завіси». Насправді протистояння Сходу й Заходу в серцях та умах наших співвітчизників триває ледь не вічність, і бажанню одних в усьому наслідувати західний шлях розвитку протистоїть абсолютне його неприйняття іншими. Напевне, цю тему можна було б назвати ключовою в історії становлення нашої культури, народності, державності.

Росія — це євразійська країна, в межах якої відбувалося становлення багатьох народностей. А що представляє з себе Україна, до кінця поки що не усвідомлено, й ми лише намагаємося це зрозуміти. Проте, активне протистояння Росії вже говорить саме за себе. Ми заворожено дивимося на Захід і, прикрившись національними лозунгами, цураємось СВОЇХ і СВОГО, тому що ТАМ — міфологізована ЦИ-ВІ-ЛІ-ЗА-ЦІ-Я, й усякого роду гіпнотичні слова, типу «прогрес», «заможність», «права людини», «демократія» і т. ін. Але що насправді стоїть за тими словами — нам невідомо. Ми й не дуже турбуємося про це, адже більше схильні вірити, ніж думати. А раптом за чаруючими словами — лише МІФИ, які розповідають і про нас, і про них, тільки трохи викривлено? А може й не трохи...

Посадова особа з людським обличчям

Журналістські нотатки

Чи багато хто з нас може згадати хоча б один випадок зі свого життя, коли Посадова Особа (не те щоб владна, а може просто посаджена на певний Стілець для виконання певних обов’язків) вийшла за межі своїх посадових обов’язків і проявила звичайну чуйність і людяність? Точніше буде запитати так: невже Людяність дійсно є чимось таким, що не може бути притаманним Посадовій Особі? Чому Посада часто перетворює Особистість на безликий гвинтик соціального механізму з найменуванням Посадова Особа?

Правильна віра

Перевод на русский

Один із високославних подвижників благочестя говорив, що від кожної людини, яка отримала хрещення, Бог вимагає виконання трьох умов: правильної віри — від душі, істини — від язика і цнотливості — від тіла. Отже, вірити правильно є нашим християнським обов’язком. Проте, словосполучення «правильна віра» лякає декого з невоцерковлених людей. Адже замість Христової істини більшість сьогодні сповідує Пілатівську — про недосяжність істини, через що й обожнюється різноманіття бачень. Висловлювання про єдино правильну віру багатьом здаються замахом на свободу. Тому спробуємо осмислити саме поняття віри, щоб по слову Апостола (1 Петр. 3:15) бути готовими пояснити суть своїх сподівань кожному, хто того потребуватиме.

Гріх розколу

5 липня 1054 року у Константинопольському храмі Св. Софії, під час богослужіння, папські легати (посли) гордовито поклали на св. престол вирок церковній єдності — акт відлучення східного патріарха та всієї грецької церкви. А Михаїл Керулларій, у свою чергу, зібрав Константинопольський собор, на якому анафемствував папських легатів. Цей історичний факт вважається датою остаточного розділення східної та західної церков. Відтоді ж православні припинили молитовне згадування папи під час богослужінь. Та, на думку більшості істориків, насправді нічого особливого тоді не відбулося. Просто зірвалася чергова спроба відновити спілкування між Римом і Константинополем. Стосунки між ними давно були напруженими і спілкування церков порушувалось вже з V століття. Справжнє ж розділення церков почалося під час хрестових походів (ХІ–ХIII ст.), коли хрестоносці нищили православ’я і православних з такою жорстокістю, що шокували навіть мусульман...

Страницы