Я мыслю так же, как творю

Я мыслю так же, как творю,
Но, молви, разве это горше,
Когда то горе не пригоршне
В своей слезе я растворю?

Мой труд — не горе, не злоречие.
Он путь, и счастье и беда.
Падут на груди поезда,
И сядут самолеты мне на плечи,

И станет счастьем все то горе!
И в даль весь рой причин уйдет,
Раскинется, как паханное поле,
Засеянное чем и кто поймет — 

Любовью вечною лучистой.
А, может, в кочках каменистых?
Не плач. Отчаяния стихни стон,
Т-с-с, не плач... Не разбуди наш сон...

Микола Вінграновський

Я думаю, як і чиню, 
Але скажи, хіба це горе, 
Якщо це горе неогорне 
В своїй сльозі я розчиню?

Мій труд — не горе, не приречність. 
Він шлях і щастя і біди. 
Впадуть на груди поїзди, 
І сядуть літаки на плечі,

І стане щастям все те горе! 
Віддаленіє рій причин, 
Відстелиться, як поле орне, 
Засіяне хто знає чим —

Любов'ю вічною навічно. 
Чи, може, груддям камінняч? 
Не плач. Не плач. Відмовчуй, відчаю! 
Т-с-с, не збуди наш сон… не плач.