Від школи до храму

За самою крайньою вулицею житломасиву Будівельників — Оленіна, уздовж берегів згасаючої річечки Залізна Балка, на кілька кілометрів у довжину розтяглося колишнє село Залізне, давно поглинене Горлівкою. На стику села й міста, біля кінцевої зупинки тролейбуса розташована церківка — Свято-Троїцький храм. Невеличкий цегельний будинок з маківкою, оточене кованою огорожею. Якщо дивитися з горішнього поверху багатоповерхівки в низину, погляду відкривається отака собі лощина, що заросла вербами й чагарником, а в центрі, між асфальтом, садибами й огородами біліє цей невеликий приосадкуватий будинок, вінчаний православним хрестом. Церківка схожа на картонний, іграшковий макет храму, й тільки маленькі чоловічки, що снують унизу та тролейбуси, що розвертаються на кінцевій, говорять про те, що храм справжній. Історія цього будинку, як святилища невелика — в цьому грудні храм відзначає усього вісім років від дня відкриття. А от історія самої будови почалася в далекому важкому 1924 році.

Одного разу, місцевий житель Залізного — Віктор Кротинов, коли я співробітничав з однією з горлівских газет, повідав мені історію появи цього будинку. В 1922 році, після відгуркотавшої Громадянської війни, сільська громада на загальній сходці вирішила побудувати для дітлахів в селі початкову школу, за свій кошт. І ні якусь дворічну, а чотирикласну. Розкіш по тім часам, але малятам було дуже непросто ходити в школу в місто Комсомольск (нині частина Микитівського району). Зібравши кошти, селяни замовили цеглу на очеретинському заводику, і возили її, згідно із черговістю, підводами на волах. Я не маю ніякої уяви про швидкість навантаженого цеглинням воза, запряженого парою волів, але думаю, така подорож із Залізного в Очеретино й назад займало весь день. І от в 1924 році школа «почала своє служіння на ниві освіти». Селяни навіть зберегли імена перших вчительок школи: Марія Антонівна Бондаренко й Надія Луківна Мищенко були першими провідниками дітлахів до країни знань. Пізніше, після четвертого класу діти-старшокласники, для продовження освіти, ходили в школу № 6, яка знаходилася тоді біля шахти 19/20 (у районі колишнього палацу культури шахти ім. Ю. А. Гагаріна).

Прослуживши чимало років, після введення обов’язкового семирічної освіти, будівля школи була передана Горлівскому комбінату хлібопродуктів. Так храм науки перетворився в продуктову крамничку. Я пам’ятаю той магазин, його сільмаговський подих, його напівпохмуру тишу й малолюдність. Через деякий час, коли виріс новий мікрорайон, поруч відкрилися нові великі продуктові магазини, а тому функціональність магазину зійшла нанівець. А потім, в божевільні 90-і роки, приватні підприємці влаштували там пивбар, але проіснував він недовго, незабаром магазин «збанкрутував», закрився, і кілька років простояв спустошеним. Але наприкінці 20-го сторіччя колишній сільмаг був переданий у власність Горловскій єпархії. Справа в тому, що до того часу молодий, досить великий житломасив «Будівельників» не мав храму, й віруючі мікрорайону були раді отримати церкву, що значною мірою спрощувало багато потреб православного населення. І незабаром, після належного ремонту й чину освячення в 2001 році храм науки став Божим будинком. Під керівництвом настоятеля отця Віктора протягом декількох років була благоустроєна територія, преобразилися стіни храму, поруч прибудували дзвіницю, а дах вінчає нині — срібляста маківка, що золоченим хрестом благально лине до Творця.

Ось воно — дивне коло історії. Так нехай же живе діяння рук наших попередників, нащадків запорізьких козаків, які не підозрювали, наскільки благу справу вони замислили. Будуючи школу — зводили Храм.