Вы здесь

Руслан Новакович. Произведения

Божа воля

Навряд чи повірив би я, що все саме так і відбувалось, якби цю історію мені переповів хтось з попутчиків у поїзді, або навіть знайомий. А то ж рідна людина… Їй Богу, свята правда! Що трапилось — те й записав. Як кажуть, з вуст у вуста.

Отож, було це до війни, як ще пани на Поліссі водилися…

У хаті Маслачихи — свято: єдину дочку Ґеню заміж віддає. Та не за простого хлопа, а заможного — за Олеся Вірковського. В Божій волі його всі знають. Не одна дівоча душа скисла очима, почувши оту новину. І чи була така панночка на селі, якій не підморгував Олесь, посміхаючись у гусарські вуса. А вони й липли до нього, наче він у барвінку скупаний. «Не много й полюбив — тилько вісімнадцять: штере дівки, дві жидівки, молодиць дванадцять» — про таких співали.

Левкина доля или Спасенный врагом

— Лева!!! Ой, спасите! — пронзительный материнский крик, как выстрел вырвался из ее надорванного сердца. Казалось, что крик сей остановил все движения Вселенной, что ось земная замерла, и, даже птицы остановили свой полет.

Грузовик остановился, а за ним весь транспорт, что двигался на запад. Мать соскочила с кузова, всед за ней две девчушки. Они бросились к мальчику, что неподвижно лежал на булыжной мостовой. Машина, поворачивая влетела колесом в яму, и тринадцатилетний хлопец, не удержавшись, выпал из кузова.

Врятований ворогом

Пам’яті мого батька присвячується

«От Господа стопы человеку исправляются, и пути его восхощет зело.
Егда падет, не разбиется, яко Господь подкрепляет руку его»

Псалом 36

І

— Левко!!! Ой, рятуйте! — пронизливий зойк вибухом відчаю вирвався з глибин її надірваного серця.

Машина зупинилася, а за нею увесь транспорт, що прямував на захід. Мати скочила з кузова, вслід неї дві дівчини. Вони кинулися до хлопчика, що лежав на бруківці. Вантажівка, завертаючи, втрапила колесом у яму, і 13-річний хлопчина, не втримавшись, випав із кузова.

Левко лежав голічерева з розкинутими руками і трохи зігнутими в колінцях ногами. Він ледь дихав, очі заплющені, а з вуха і правої скроні цибеніла кров.

— Ой, синку, аньолику мій! Як же я тебе не втримала! Люди добрі, допоможіть! — волала мати до людей, що вже збиралися довкруж.

Фіктивна смерть

До Миколи Семеновича Мудрика, завідувача нейрохірургічного відділення обласної лікарні, пацієнти товпились один поперед одного. Вже як Мудрик не зможе, то ніхто не поможе. Навіть всі близькі й знайомі головного лікаря лікувалися тільки у Мудрика. Всіх панів і полупанків головний пропускав через його очі і руки.

Та одного разу трапився пацієнт, якого головний доручив не Мудрикові, а рядовому лікареві Сліпченку.

— Вадиме Васильовичу, слухай, діло не те що важливе, а архи…архи, розумієш? – звернувся до Сліпченка. — І все, що я зараз казатиму має залишитися між нами.

— Обіцяю, Федоре Петровичу, авжеж. Язик на замку. Опломбовано.

— Ну, ну, без зайвої поезії… Справа незвичайна, зараз сам зрозумієш. Є один пацієнт в Одесі – хворий на голову. Середніх літ успішний бізнесмен, але… хоче померти! Тільки не по-справжньому віддати Богові свою грішну душу, а фіктивно! Чув про фіктивний шлюб? А це фіктивна смерть… Різницю вловлюєш?

— Не зовсім – пробелькотів Вадим, немов ковтаючи слину.

Горжетка

Телевізор мерехтів в темній кімнаті, стежачи сірим оком за тими, що сиділи в залі. Тамара Михайлівна зняла з носа окуляри і почала дмухати на скельця. В ефірі йшов репортаж з Афганістану. Чоловік з мікрофоном щось палко доповідав, інколи повертаючись назад і вказуючи рукою на палац Бабрака Кармаля. Навпроти палацу котилися вантажівки, бронетранспортери, пробігали афганські діти, заглядаючи в телекамеру.

— Мамо, тобі погано? — запитав стиха син.

— Щось мені, Олеже, ці військові клопоти не до вподоби.

— Може переключити на УТ-1, там зараз «Актуальна камера» повинна бути, — не заспокоювався Олег.

— Ні, ні, хай буде, я подивлюсь на репортера...

— Мамі сподобався мужчина, хай уже подивиться, — посміхнулася невістка Ірина.

Панагія

Анатолію Андрійовичу Дімарову,
письменнику і каміннязнавцю
присвячується

Сивий дячок поправив вугілля в кадилі і запалив товстезну, зо три пальці свічку, що стояла напоготові біля дияконських дверей. Він всього два місяці паламарював у храмі, але за цей короткий час навчився досить вправно і хвацько виконувати всі обов’язки служіння у вівтарі. Ось і зараз, стуливши свічку і кадило в правій руці (мав довгі тонкі пальці-пінцети), лівою відчинив північні двері іконостасу і, не поспішаючи, повагом, немовби сам патріарх, вийшов на солею. За ним простували батюшки із святою чашею, дискосом, списиком і лжицею. Старенький отець Сергій, замикаючи процесію, ніс хрест.

Два оповідання з давно минулих літ

Край дороги

Баба Ониська стояла на перехресті доріг поблизу Лубен. Одна дорога, звивиста, (і двом підводам розминутися затісно) тікала попід гору до монастиря. Інші дві слалися рівним широким шляхом на Полтаву і в протилежний бік до самого Києва.

Київським трактом в обидва боки частенько ішли підводи із зерном, дровами або соломою. Вони ніколи не ставали біля бабиної хати, хіба що призупинялися на мить, щоб запитати старої, чи вірним шляхом вони прямують. Вози із людьми — ті завжди перепочивали біля її нехитрого обійстя. Чи то коней нагодувати, чи самим з криниці напитися. А то й з бабою погомоніти. Бабі було веселіше жити при дорозі, як не як, а всі новини почути від подорожніх могла тільки вона.