Навряд чи повірив би я, що все саме так і відбувалось, якби цю історію мені переповів хтось з попутчиків у поїзді, або навіть знайомий. А то ж рідна людина… Їй Богу, свята правда! Що трапилось — те й записав. Як кажуть, з вуст у вуста.
Отож, було це до війни, як ще пани на Поліссі водилися…
У хаті Маслачихи — свято: єдину дочку Ґеню заміж віддає. Та не за простого хлопа, а заможного — за Олеся Вірковського. В Божій волі його всі знають. Не одна дівоча душа скисла очима, почувши оту новину. І чи була така панночка на селі, якій не підморгував Олесь, посміхаючись у гусарські вуса. А вони й липли до нього, наче він у барвінку скупаний. «Не много й полюбив — тилько вісімнадцять: штере дівки, дві жидівки, молодиць дванадцять» — про таких співали.