До Миколи Семеновича Мудрика, завідувача нейрохірургічного відділення обласної лікарні, пацієнти товпились один поперед одного. Вже як Мудрик не зможе, то ніхто не поможе. Навіть всі близькі й знайомі головного лікаря лікувалися тільки у Мудрика. Всіх панів і полупанків головний пропускав через його очі і руки.
Та одного разу трапився пацієнт, якого головний доручив не Мудрикові, а рядовому лікареві Сліпченку.
— Вадиме Васильовичу, слухай, діло не те що важливе, а архи…архи, розумієш? – звернувся до Сліпченка. — І все, що я зараз казатиму має залишитися між нами.
— Обіцяю, Федоре Петровичу, авжеж. Язик на замку. Опломбовано.
— Ну, ну, без зайвої поезії… Справа незвичайна, зараз сам зрозумієш. Є один пацієнт в Одесі – хворий на голову. Середніх літ успішний бізнесмен, але… хоче померти! Тільки не по-справжньому віддати Богові свою грішну душу, а фіктивно! Чув про фіктивний шлюб? А це фіктивна смерть… Різницю вловлюєш?
— Не зовсім – пробелькотів Вадим, немов ковтаючи слину.
— Дивися сюди… ми його госпіталізуємо, прооперуємо…Ти прооперуєш! А тоді екзітус плановий.
Запала тиша.
— Гм…гм…У нас багато планових операцій, але щоб плановий екзітус?!
— Екзітус, екзітус, тільки не справжній! Напишеш протокол операції, призначиш лікування, а він згодом дуба дасть. Далі по процедурі.
— Він що — хоче померти саме в нашій лікарні?
— Тьху, ти, Вадиме! Він жити хоче і жити красиво. Йому лише довідка про смерть потрібна. Про власну смерть. Ти його й оперувати не будеш. Головне – це правильно оформлена історія хвороби. Щоб комар носа не підточив!.
— А як же «кілі»? (комісія по інспекції летальних випадків – Авт.)
— Я це беру на себе. Проведемо через комісію без розтину.
Обличчя Сліпченка побуряковіло. Було видно, що молодий ординатор не зовсім розуміє для чого все це потрібно. Головний звівся і нервово пройшовся кабінетом.
— Як тобі пояснити?.. Людина хоче почати нове життя — з новим прізвищем, новою біографією. За цю послугу – кругленька сума. Машину купиш… Допетрав тепер? Шеф діло пропонує.
— Таке воно заплутане це діло, не знаю що й сказати. – нерішуче мовив Вадим.
— До ранку подумай і о 8-00 зайдеш до мене. І дивись мені, ні гу-гу! Щоб ні жінці, ні тещі! Інакше будеш все життя на маршрутці на роботу їздити. Це шанс, Васильовичу!
Коли Васильович вийшов, Федір Петрович налив в гранчак мадери по вінця і одним махом видудлив до денця. «Ху, якось пояснив цьому Сліпченк,. – думав головний. — Щось у нього є від слимака. Очі маленькі щілинки, ротик-присоска. Весь якийсь аморфний, трьохвалентний, гутаперчевий… Ще й прізвище якесь липке.»
В переході, що з’єднує адміністративний корпус з клінічним, Вадим зіткнувся із завідуючим.
— Звідки ти такий сумний бредеш? – бадьоро запитав той.
— З бухгалтерії, – збрехав Вадим.
— Ну, тоді зрозуміло. Від нашої зарплати не затанцюєш. А я оце до шефа. Викликає .
«З якої такої причини і його?» — промайнуло в голові Вадима. Але новенький автомобіль, блискучі дзеркала й бампери в його уяві заступили все на світі. Нарешті припиняться глузування тещі про малі кишені білого халату (сама в банку працює – роз’їлася на кредитах і відсотках як колода).
Дивлячись крізь віконну призму ординаторської він вже чітко бачив червоний…так, так пурпуровий, як у головного лікаря, фольксваген на парковці біля корпусу. А на передньому склі червоний хрест. Щоб бачили – лікар їде! Будьте уважні, не заважайте і не зупиняйте, бо ж поспішає до хворих.
Вадим сів писати щоденники в історіях своїх пацієнтів. Однак думки його були далекі від цієї рутинної писанини, заради якої він сумлінно вчився дев’ять років «на дохтура», як казали колись бабуся.
Як він прагнув цієї найгуманнішої з професій, скільки сил витратив! Коли поступив в інститут, то все не міг у це повірити. Скільки безсонних ночей, і в інституті, і на чергуваннях, і на швидкій допомозі (байдики не бив – працював під час навчання). Ніколи і на досвітки було сходити, все заліки, відробки, наукова робота. Друзі переженилися і дітьми обсіялися, а він пнувся то в магістратуру, то в клінічну ординатуру. А потім місце на кафедрі хірургії шукав – бігав оббивав пороги ректорату, – даремно. Тинявся по гуртожитках і квартирах і нарешті через знайомих вийшов на головного лікаря обласної лікарні і той влаштував його в нейрохірургію. Одружився – пішов у прийми: несолодко було — гірко стало. Думав заробити на операціях, на консультаціях, де там! Що з сільського дядька візьмеш, коли вони й самі бідують. Ну, курку принесе «за спасенне життя», а може відро яєць чи банку меду, так не підеш же продавати подарунки. А гроші треба то на те, то на се. Помалу привчився і в кошик заглядати і таксу за лікування називати. Бува поглянеш в дзеркало, о диво, халат вже не білий, а якась сірятина. Де ж та бездоганність лікарського сумління, самопожертва, де чисті руки, де безкорисливість, про які так багато розповідали на історії медицини.
Роздуми його перервав сам Мудрик, який зненацька ввірвався в ординаторську і не сів – завалився на диван.
— Це ж треба така морока! Нікому хворого везти в Київ на консультацію… Хворий з розсіяним склерозом, а шеф чомусь не невропатологів, а мене направляє. У-ух, думав що до кума підемо на вечерю, а тут така оказія.
— Любить вас головний лікар, поважає. Бачте, нікому не довіряє… – Сліпченко намагався підтримати розмову: потроху починав розуміти, чому Мудрика відряджають у столицю.
— Значиться так. Ти, Ескулапе, залишаєшся за старшого. Де сам не подужаєш, то викликай Бориса з відпустки. Він вже в місті, в понеділок виходить на роботу. Або — ждіть мене. Так що тримай оборону, брате. А я пішов, треба ще дочці якусь передачу зібрати. Знаєш, у тому Києві революція за революцією, а їсти хочеться завжди, особливо студенту. – Вже знімаючи халат додав – Моїх хворих опиши, будь ласка, й Панченкові з третьої палати скасуй антибіотики і додай Луцетам і Трентал крапельно. Халат віддаси Митрофанівні в пральню.
Потиснувши колезі руку, завідувач хряпнув дверима.
* * *
Близько десятої ранку в ординаторській задзвонив телефон. Вадим кинувся до слухавки.
— Вадиме Васильовичу, спустіться в приймальне відділення, тут травма голови.
— Біжу!
Але він не побіг, а поволеньки йшов коридором, нарочито довго чекав ліфта. Аж ось і черговий лікар.
— Привіт, Вадиме! Приймай хворого, – черговий лікар повернувся до кушетки біля вікна. На ній лежав чоловік років п’ятдесяти із заплющеними очима та перебинтованою головою. На хворому був добротний кашеміровий костюм, розхристана на грудях блакитна сорочка, а на ногах – новенькі чорні лакові тухлі. «Ти бач, і справді на той світ вирядився», – подумав Васильович, роззуваючи хворого.
— Тиск поміряти? – запитала сестричка.
— Ні, дякую, я сам – Вадим простягнув руку за тонометром.
Тиск був нормальний. Рефлекси з верхніх і нижніх кінцівок викликалися, патологічних рефлексів не було. Нічого особливого не помітивши, він недбало обстукав пацієнта молоточком.
— А хто привіз хворого?
— Родичі ждуть в коридорі.
Там стояло двоє.
— Ви родичі постраждалого?
— Так!
— Розказуйте, що сталося?
— Це дядько наш, – почав мордатий у картатій сорочці «племінник». — Піднімався сходами. Раптом щось запаморочилося йому, заточився і впав.
— До свідомості не приходив?
— Ні.
— Блювота була?
— Е…е…начебто ні – зам’ялися «родичі», переглянувшись.
— Хто ще з рідних живе в місті? – випитував Вадим.
— Нікого! – хором відповіли хлопці.
— Так. Ходімо за мною.
Родичі зайшли в оглядовий кабінет і всілися на кушетці. Кушетка жалісно зарипіла. «Такі й кабана годованого скрутять, не те що людину. Бач, легенду яку придумали.» — розмірковував Сліпченко.
— Прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження потерпілого?.
Слухаючи їх чіткі відповіді, швидко занотовував данні.
Гірчак Іван Дмитрович, 1957 року народження, проспект Пролетарський, 7, кв. 143, неодружений, дітей немає. Записав також мобілки Гриші і Миші – так назвалися «родичі».
— Можете йти. Якщо буде потрібно, ми з вами зв’яжемося…
Наказавши санітарам нести постраждалого, Вадим і собі подався у відділення.
Десь о дванадцятій Вадим стояв в передопераційній біля прочиненого вікна і палив. Тримав цигарку не пальцями, а довгим хірургічним затискачем (колись на курсах в Києві бачив, що так палив професор). З долу на нього дивилася пишна клумба з півоніями, теплий червневий вітерець доносив пахощі акації.
Хворий лежав на каталці під стіною і сопів. Сліпченко пройшовся біля нього коридором до умивальника, почав мити руки. Обробивши їх як годиться, закрив ліктем кран і одягнув гумові рукавички.
Ще хвилину постоявши, він нерішуче зайшов до операційної. Тут було тихо і самотньо. Старанно запнутий простирадлом стіл, поруч наркозний апарат. В блискучих біксах свіжі (тільки-но з автоклаву) серветки, а на столику — стерильний інструментарій, накритий рудою, в декілька шарів, марлею.
Усе було готово для операційного втручання. Не було тільки хворого, а ще — анестезіолога й операційної сестри. Шість років по закінченні медінституту він провів у цій операційній. Брав участь у найскладніших операціях, часто, особливо на чергуваннях, оперував сам. Скільки болю людського набачився, скільки горя і сліз пройшло крізь серце... Боровся за життя хворого навіть тоді, коли, здавалося, не було жодної надії… Бувало завозять в операційну живу людину, а на столі її серце раптово зупиняється. В таку мить і найзапекліший атеїст навчиться молитися: «Господи допоможи!» — і в бій за життя, всіма силами і засобами. Міг би, то й власною душею поділився, вдихнув би її в бездиханне тіло аби запустити серце. І коли вдавалося, був на сьомому небі.
Запам’яталася одна з перших самостійних операцій. Надвечір у приймальне відділення привезли двох постраждалих. Сом, наскрізь прошитий гарпуном, і аквалангіст, якому цей гарпун влучив в проміжність. Ще один аквалангіст, той що стріляв, привіз свою здобич, такий собі шашлик на паличці, й побивався в коридорі, що тепер його посадять. Фрезою відрізали гарпун, сома відправили на кухню і зайнялися людиною. Стріла пройшла між прямою кишкою і куприком, а сам гостряк застряг у крижі. Вадима покликали полосні хірурги, які розпочали операцію та побоялися лізти в криж (раптом пошкодять нервові волокна – відповідальність!). Він обійшовся малою кров’ю, але щойно гарпун вийшов з кістки – клац! Смертоносна конструкція розчепірилася крабом і трохи не покалічила молодого доктора (рукавички в шмаття, а подряпини на руках ще довго показував друзям як бойові шрами). Перелякався страшенно! Врятувавши невдаху, всі разом їли запеченого в автоклаві сома. Отаке було… А тепер... До чого він опустився?! Аби не безгрошів’я та прийми – зроду не пішов би на таке слизьке діло.
Невдовзі хірург уже був біля телефону в передопераційній. Знімаючи рукавички,декілька разів обернувся на хворого під кахельною стіною.
— Хлопці, хворого в люксову палату на третій поверх. Я зараз теж підійду. — Зкинувши бахіли і маску, почимчикував за санітарами.
Коли санітари залишили палату, Сліпченко замкнув двері на ключ. Потім, присівши на стілець біля ліжка, пильно подивився в обличчя пацієнтові.
— Іване Дмитровичу, операція пройшла успішно, можете розплющити очі.
Повіки хворого затремтіли і поповзли догори. Великі темні очі хворого були сповнені страху.
— Ми тут самі, так що можете піднятися. Ви — в повній безпеці.
Хворий мовчки звівся і сів на ліжко.
— Туалет далеко? – гугняво запитав Іван Дмитрович. Відчувалося, що від довгого мовчання горло його пересохло.
— Туалет в палаті, ось двері, – показав Вадим.
Хворий не пішов – побіг туди, куди й царі пішки ходили. Коли повернувся, то вигляд мав вже трохи спокійніший, але відразу почав допитуватися.
— Де мій одяг? Коли я зможу піти додому? Довідка готова?
— Я думав, ви запитаєте мене, чи живий ви? – спробував пожартувати Вадим.
— Не смійтеся! Наді мною саме життя посміялося. Як би ви попали в таку халепу як я, то теж ладні були б померти, аніж жити в страсі і тривозі.
— Тепер вам ніщо не загрожує. Сьогодні ви залишите стаціонар.
— Сподіваюся, що назавжди.
— До ваших послуг телефон. Єдине, що попрошу вас, не розмовляйте голосно, не виглядайте з вікна і не виходьте в коридор. Їжі після операції теж не буде, так що потерпіть.
— Добре, потерплю. Шефу мої вітання! І не зволікайте з документами.
Вадим вийшов з палати.
Ввечері він із шефом проводжали «покійника». Близько 23-ї години до господарського в’їзду лікарні підкотила стара облізла «Ауді». Іван Дмитрович, міцно тримаючи довідку про причину власної смерті, потиснув руки головному лікареві й Сліпченку. Машина газонула і зникла в сутінках.
— Молодець, Васильовичу, справився! На тебе можна положитися, в случаї чого.. Хе.. хе.. Від смерті ми його не врятували, а ось від життя – таки вдалося. Ну, а подяка буде після поховання. – першим порушив мовчання головний.
— Його ще й ховатимуть? – здивувався Сліпченко.
— Ну а як же! Держава гарантує це право кожному громадянинові. Так сказать, «мєсто вічного упокоєнія». Розповісти тобі, як мене одного разу комісія пробувала спіймати? – Головного повело на відвертість. — Три дні перевіряли. Трусили білизну і тумбочки. Капці! Чуєш? Тоді, при совєтах, хворі мали ходити лише в госпітальних капцях і піжамах. Мазки брали з вікон, стін, меблів. Госпітальну інфекцію шукали, будь-яку зачіпку, щоб мене турнути. І таки знайшли! В одного солдатика в історії хвороби не було дослідження калу на яйцеглист. Ну, мені за цей кал догану шльопнули, чергового військового звання ще рік чекав. Ось що таке, Вадиме, документація! Тож в історії хвороби мусить бути все чітко написано. Щоб комар носа не підточив! О восьмій ранку принесеш мені на рецензію.
Шеф поплескав Вадима по плечу і попростував до свого червоного автомобіля.
Васильович, повертаючись у відділення, ще здалеку почув ґвалт в приймальному і не зміг не заглянути туди.
— Васильовичу, а я вас видзвонюю, – аж зрадів черговий лікар.
— На ловця і звір біжить?
— Та тут не звір, а цілий вепр на вас чатує. Петровська, собственной персоной.
На кушетці сиділа перекошена в спині і обличчі жінка бальзаківського віку з вищипаними бровами, нарощеними віями і яскравими губами.
— Доктор, у вас совість є? Я вас вже сорок хвилин чекаю! – накинулася на хірурга Петровська.
— Дамочка, заспокойтеся, тут таких як я цілий штат, – посміхнувся Сліпченко.
— Ой, ні, докторе, я тільки до вас! В мене спина болить, ногу тягне, не можу терпіти, лікуйте мене!
— Ми ж вам вже два диски видалили, що ви ще хочете?
— В лікарню хочу! Спасайте мене! – наступала хвора.
— Петровська, я вас не покладу в стаціонар, лікуйтеся амбулаторно, – відбивався Вадим.
— Покладете! Я буду скаржитися. Ви відмовляєтеся від виконання своїх обов’язків.
— Заспокойтеся, Петровська! Костя, — це вже до чергового –викликай психіатра, це їх патологія.
— Я на вас скаргу напишу, на всіх! – лунало коридорами приймального відділення, коли Вадим вже піднімався сходами.
* * *
— Як же він у тебе помер, га? – допитувався Мудрик, пильно дивлячись на Вадима і зупинивши пальця на рядках дрібного почерку.
— Пацієнт помер після спинномозкової пункції. Пішло вклинення, тетраплегія – почав розповідати Сліпченко. («Тетраплегія» — параліч верхніх і нижніх кінцівок – Авт.)
— Коматозний стан і порушення вітальних функцій є протипоказом проведення пункції…
— Він тоді був отямився, очі відкрив, намагався щось сказати.
— Добре! Пункцію робив як діагностичну?
— Ні, як лікувальну. Була симптоматика внутрішньочерепної гіпертензії. Хотів поміряти тиск ліквору, а він як хлюпне фонтаном з канюлі!
— Яким був ліквор?
— Спинномозкова рідина червоного кольору.
— Геморагійний, виходить. Кепські справи… Ну, а що далі? – допитував Мудрик
— Заліпив спину, а він вже конвульсії дає. Поміряв тиск – на нулю, видно відразу судинний колапс настав. Реанімаційні заходи застосовував, але безрезультатно.
— Непрямий масаж серця?
— По інструкції: сорок п’ять хвилин качав.
— Дефібрилятор?
— Двічі робив.
— Доповідав шефові?
— Аякже! Відразу. А потім викликав родичів. Вони були категорично проти розтину. Здається з релігійних міркувань. Написали заяву, як годиться, головний підписав. Забрали папери і тіло, та й поїхали.
— Так, що його сьогодні ховають?
— От чого не знаю, того не знаю. Не поцікавився.
— Дивно… І що родичі? Не скаржились на лікування? – похитав головою Мудрик.
— Здається вони готові були до такого кінця…
— А що на томограмі?
— КТ робили. Внутрішньомозкова гематома, глибинні структури. Розуміється я й не ліз в череп.
— Вадиме, ти усвідомлюєш, що це перша смерть в нашому відділенні за півроку? Шеф мене спитає…- завідуючий відкинувся в кріслі, пальці нервово барабанили по столу.
— Мені він нічого не сказав.
— Тобі не сказав, а з мене шкуру спустить! – вигукнув Мудрик. Він скочив з-за столу і почав ходити взад-вперед ординаторською. Він хвилювався, оскільки, знаючи важкий характер шефа відчував усю складність взаємин з ним. Неперевершений діагност, один із найкращих нейрохірургів країни непритомнів при думці, що саме його відділення руйнує всю статистику лікарні й області. Хай би цей нещасний чолов’яга воскрес, нічого вже не вдієш. Статистику не виправиш. Що написане пером – не вивезеш і волом. Смерть пройшлася по всіх документах своєю страшною косою і викосила всі позитивні цифри, всі досягнення лікарні.
…Головний не викликав Мудрика ні цього дня, ані наступного. Дні летіли один за одним, як кадри на кіноплівці. Потроху завідуючий навіть почав забувати цей прикрий випадок.
Десь через місяць, під маківку літа, коли він вже збирався у відпустку (ху! Ще тиждень – і на море!), його покликав головний. В кабінеті, крім шефа, було ще двоє. Капітан міліції Шпак (так він відрекомендувався) і його помічниця молодший лейтенант Світлана Борисівна.
Шеф сидів, ховаючись за купою паперів, сам на себе не схожий. Чи то краватка була туго затягнута, чи то від хвилювання, проте волова шия стала ще гладшою, аж нависала на комір сорочки. Сиве волосся, завжди акуратно зачесане, було скуйовджене (раз у раз чухав скроні так, що лупа рясно вкрила плечі сріблястими еполетами).
«Позичай в Сірка очі, не в мене» — подумав Мудрик, коли вже здогадався чого саме його викликали.
— Миколо Семеновичу, будь ласка, розкажіть, що вам відомо про Гірчака Івана Дмитровича, який лікувався у вашому відділенні? – чемно запитав представник Феміди.
Мудрик спокійно і виважено відповідав на запитання. Він як міг описав ситуацію, наголосивши, що в той день був у відрядженні.
— Справа в тому, що померлий заборгував велику суму грошей, переховувався і на нього заведена карна справа з цього приводу. Я запрошую вас, Миколо Семеновичу, і вас – слідчий повернув голову до головного лікаря, — завтра на 11 годину на кладовище для ексгумації. Треба буде опізнати труп. Так що, Федоре Петровичу, доктор Сліпченко обов’язково повинен бути теж.
— Викличем, непремінно! Він на пару днів взяв відпустку – до тещі з’їздити і заодно машину обкатати. Це недалечко, кілометрів зі сто.
* * *
Йосип Давидович Глімчер сидів на лавці біля моря і зі смаком вдихав солоне повітря, настояне на розкішному цвіті прибережної рослинності. Під розлогим кедром йому було затишно і так мило, наче він не в Ізраїлі, а в рідній одеській Аркадії. Те ж море, ті ж квіти, ті ж пахощі. Вже місяць як він приїхав на ПМЖ. Добрі люди, хоча і за чималі гроші, зробили нові документи, які дали йому можливість отримати в посольстві «право на проживання». З Києва відлітав не українцем з діда – прадіда, а представником боговибраного народу. Однак, тільки вийшовши з аеропорту в Хайфі, зміг полегшено видихнути застояле, мабуть ще українське, повітря. Рука так і потяглася догори щоб перехреститися. Вчасно отямився. Він же тепер як всі, хіба що без пейсів.
Поглядаючи на сонце, що ковзалося крайнеба в морських хвилях, він пригадував перипетії «власної смерті». Як підозріло дивилася на нього дівчина у відділі реєстрації смерті, коли розглядала паспорт Гірчака і довідку про причину смерті. «Ви такі схожі з померлим?» — запитала вона. «Ми – двійнята» — знайшовся «брат». «Як дві краплі води…» — дивувалася красуня, виписуючи довідку про смерть. А потім, як ховали порожню труну, як він перший кинув жменьку землі на віко… «Племіннички» й загребли. Був Гірчак і зник навіки. У небіжчика — ані ворогів, ані боргів. Зараз смішно, а тоді попотрусився. Та хай йому грець! Старе життя в отій ямі, воістину, борговій ямі. А він ще потопче ряст.
Сонце на обрії наче оглянулося на берег та живого мерця, що куняв на ньому, — яскраво-червоно зблиснуло і зникло в глибинах теплого Середземного моря.
