Пам’яті мого батька присвячується
«От Господа стопы человеку исправляются, и пути его восхощет зело.
Егда падет, не разбиется, яко Господь подкрепляет руку его»
Псалом 36
І
— Левко!!! Ой, рятуйте! — пронизливий зойк вибухом відчаю вирвався з глибин її надірваного серця.
Машина зупинилася, а за нею увесь транспорт, що прямував на захід. Мати скочила з кузова, вслід неї дві дівчини. Вони кинулися до хлопчика, що лежав на бруківці. Вантажівка, завертаючи, втрапила колесом у яму, і 13-річний хлопчина, не втримавшись, випав із кузова.
Левко лежав голічерева з розкинутими руками і трохи зігнутими в колінцях ногами. Він ледь дихав, очі заплющені, а з вуха і правої скроні цибеніла кров.
— Ой, синку, аньолику мій! Як же я тебе не втримала! Люди добрі, допоможіть! — волала мати до людей, що вже збиралися довкруж.
Раптом юрба розступилася — з’явилася постать в німецькій формі. Побачивши травмованого, офіцер присів біля нього і став намацувати пульс. Спочатку шукав на руці, потім на шиї...
— Ганс! Мій чемодан! — ад’ютант миттю зник.
— Заспокойтеся, матко. Ми допоможемо йому. Дайте-но хустку! — офіцер поклав хустку на обидві долоні і підсунув її під голову пораненого. Потім, не віднімаючи рук, сказав: «Посадіть хлопчика». Мати з доньками посадили Левка. Аж ось і ад’ютант.
— Тримай голову! — ад’ютант, поставивши чемодан, вхопив хустку. Офіцер, знайшовши бинт, почав мотати на голові хлопчика пов’язку, що нагадувала чалму.
— Що трапилось? Розійдись! — люди миттю розступилися.
В пожмаканій шинелі до лікаря підійшов унтер-офіцер.
— Старший колони капрал Шульц! —відрекомендувався він. — Що з ним, герр капітан?
Зав’язавши бинта, лікар витримав паузу і, поволі підвівшись, відповів:
— Важка травма черепа. Потрібна операція...
— Але ж у мене наказ. Колона не може зупинятися. Великій Німеччині потрібні робочі руки.
— Великій Німеччині потрібні здорові робітники, капрале. Я прооперую цього хлопця і разом зі шпиталем ми вирушимо на Варшаву.
— Але ж у мене наказ!?
— Ви його не довезете... — похитав головою капітан. — Щоб не було непорозумінь, я дам вам документ про необхідність оперативного втручання.
Поки Левка переносили до санітарного автомобіля, що зупинився на протилежному боці Варшавського тракту, офіцер щось писав.
— Мати нехай залишається з сином. Мащук Марія і Лев. Ось я тут написав. — він подав папір старшому колони.
— А як же ми? Мамо! Мамусю! — заплакали сестри.
Мати обійняла доньок і крізь сльози благала лікаря, щоб дозволив і дівчаткам залишитися. Капрал почав нервувати, а потім дав знак рукою, щоб заводили машини. Двигуни заревіли, люди почали залазити в кузови. Лікар підійшов до матері й звернувся до неї ламаною польською мовою:
— Матко, я зробив більше ніж міг. Нехай їдуть дівчата, потім їх розшукаєте. А зараз не затримуйте колонну. Ми вас чекаємо в машині, — сказав і попрямував через дорогу.
Деякі з водіїв автоколони почали сигналити.
— Ларочка, Лілечка, мої дітки, візьміть харчі і ще... — мати вмить зняла свої сережки і по одній роздала донькам. — Як будуть вас ображати, то не пошкодуйте, одкупіться. Де б ви не були — шукайте храм, дасть Бог, зустрінемося! — тремтливі мамині вуста торкнулися заплаканих дівочих щік.
Вона допомогла їм піднятися на вантажівку і перехрестила. За колоною, що рушила на захід здійнялась курява.
Йшов 1944 рік. Німці відступали, залишаючи поліські міста і села. З собою вони вивозили жінок і дівчат — на порятунок занепадаючого Третього рейху.
ІІ
Німецький шпиталь розмістився в колишньому єзуїтському колегіумі, що цитаделлю підвівся на березі річки. В палатах було вогко і холодно. Але поранені, які билися в гарячці, цього, мабуть, не відчували. Навколо було чутно лише стогін та німецьку лайку.
Марія стояла біля величезного вікна і молилася. Вікна з цього боку виходили на площу 3-го травня, де панував Богоявленський собор. За ним удалині виднівся хрест Хведоровської церкви, що на вулиці Домініканській, куди вони щонеділі ходили до обідні всією родиною.
Тут, у центрі старовинного міста минула її молодість. Неподалік від площі був і їх будиночок. Хоча й дерев’яний, зате під бляхою. Чоловік за Польщі добре заробляв. Мав Петро масарню, де коптив для панів ковбаси, шинки, палєндвіци. Потів здавав Йосьці Левіну в склеп1, що на Костюшки. Той магазин так і називався «Вендзони»2. Було Петро й сам по ярмарках гендлював, мав від магістрату артикул з написом «пан купець». Добре наторгував з батьком Хведором — аж дев’ять будинків прикупили. Деякі ще за царя, а решту — вже за Польщі. Тепер труситься над своїм майном. Тільки німці до хати, а Петро у вікно і навтьоки. Добре, що не помітили, бо пристрелили б неодмінно. А Марію з трьома дітками, в чому й була, на машину повантажили.
Спогади переривали молитви, наповзали на «амінь», потім знов змінювались молитвою, потім знову... «Треба якось збігати додому, хоча б сухарів та одежину яку взяти», — думала Марія. Ніяк не виходила з голови ота бунька3 із золотом. Як совєти в 39-му прийшли, Петро закопав ту буньку на городі біля льодника. Тільки восьмирічного сина взяв із собою, лише йому довіряв. Треба розшукати скарб. Що буде завтра, куди закине її доля і як вижити з хворою дитиною — на ці запитання у Марії не було відповіді. Потрібно ще й хірурга віддячити і якісь харчі дістати...
Операція пройшла нормально. Син вже лежав у ліжку. Не приходив до тями, але, дякувати Богу, не лихоманив.
— Матко, води..а..а... — хтось простогнав іззаду.
Марія кинулася до пораненого, що лежав поруч. Наливши з графина води, вона трохи підвела сердегу і дала склянку. Зуби застукотіли об край і він закашлявся. Марія швиденько перевернула хворого набік. Звечора сусід був гарячий, мов праска, щось незрозуміло белькотів. А тепер він вкрився холодним потом і став білим, як полотно.
Раптом він відкрив очі і поглянув на сусіднє ліжко, де сопів Левко. Погляд його ковзнувся куполами за вікном, пірнув у небесну блакить і, повернувшись до палати, зупинився на Марії.
— Ти, матко, добрая...Твоя молитва спасе сина...Він ще сам буде людей лікувати, — Марія перехрестилася. — І Вацлав добрий... Німці жінку й сина вбили... А він мусить їм служити тепер...Ми земляки з ним, з одного містечка. Але мені вже не бачити хвилі Дунаю... — у чеха покотилася сльоза.
Марія добре знала польську, і, не зважаючи на чеську вимову, все, що говорив чех зрозуміла.
— А Вацлав, це наш лікар? — запитала вона.
— Так. Капітан Рибка — головний хірург. Він всім допомагає...Кажуть, коли шпиталь стояв у Смоленську, він російського пса врятував. Склав потрощену міною лапу і той бідолаха довго жив біля нього.
— А як ваше ім’я?
— Мірек...Мірек Негода.
— Поможи вам Бог, Міреку!
Марія ще раз напоїла його і поклала набік обличчям до хрестів, що височіли за шибками. Потім підійшла до сина і присіла на ліжко.
«Матінко Божа, що ж з нами буде?» — думала Марія, дивлячись на блідого синочка. Вона залишалася наодинці зі своєю бідою, нікому й поплакатися. Кругом чужі люди, фашисти, вороги. І ці два чехи, що не тільки розуміють її, а ще й співчувають, рятують, здалися їй ріднішими рідного. Ой, не побивайся в своєму горі, Марія! Вацлав порятує, допоможе...Так серце каже. Своїх не врятував, то хоч нам, нещасним, поможе. А як там мої донечки-голубоньки? Хто їм зарадить? Поїхали до ворогів наймитувати. А тато з мамою? Чи живі, чи здорові? І недалеко до Лахви, та хіба доберешся тепер. Якби Левко був здоровий — втекли б у село до батьків...Чоловік втік...А може ні. Може десь поруч шукає нас? Треба збігати додому. Так, так! Але спочатку до лікаря.
Марія швидко підвелася з ліжка і вийшла з палати. Кабінет начальника хірургії був навпроти великого розп’яття. Вона поклонилася хресту і постукала у двері. Звідти анітелень. Обережно прочинила важкі двері, зайшла. Вузька кімната з високими, як і скрізь у єзуїтів, зводами була майже порожньою. Біля дверей були рукомийник і вішалка, на якій висів офіцерський мундир зі свастикою і кашкет. Уздовж стіни — тумбочка і довга канапа, на якій недбало розкидані брудні хірургічні халати. Біля вікна стояв письмовий стіл, що за ним, схиливши голову, сидів чоловік. Волосся його було скуйовджене. Кругом на столі валялися папери. Він, видно, щось писав, та сон раптово впіймав у свої лещата (обійми?) і поклав у найм’якішу в світі подушку — долоні. Марія, потупцювавшись на місці, обернулася на вихід. Раптом:
— Цюрюк, фрау!
Марія злякано обернулася.
— А, це ви, Маріє, — вже польською промовив лікар, надягнувши окуляри.
— Проходьте, — він показав їй рукою на стілець біля стола. — Я вже й сам хотів навідатись. Як хлопчик?
— Мовчить, наче заснув, пане лікарю.
— Так має бути... Важка травма, крововтрата, больовий шок. Але він молодий! Тиждень-другий і прийде до тями, їсти попросить — посміхнувся хірург.
— Пане лікарю, я вам вірю, щиро вірю, але... Як я вам віддячу?... Як би я знала ваших батьків, я б їм в ніжки поклонилася за те, що народили таку добру людину. Як би могла, зібрала б усі квіти, що квітнуть весною в лісі над Ясельдою. Загорнула б у найгарніший рушничок і подарувала їм, — слова тулилися одне до одного так, що обоє розчулилися.
— Досить, досить, Маріє — спинив її офіцер, — у мене вже нікого немає. Війна всіх забрала. А рятувати людей — це мій обов’язок. Ви просто помоліться...
— За вас?
...Помоліться, щоб закінчилася війна, — після невеликої паузи відповів Вацлав.
Десь далеко загули авіаційні мотори, з перев’язувальної донісся стогін.
— Добре, пане лікарю. А ще...можна я виперу ваші халати? — вона вказала рукою на канапу.
— Де ж ви їх збираєтеся прати? Побіжите на річку? — посміхнувся лікар.
— А ви мене додому відпустіть. Тут недалечко, через площу. Біля каплички Івана Богослова наша хата. Мені й речі деякі потрібно взяти.
— Гм...Але лише до вечора. Росіяни наступають. Можливо, завтра прийдеться згортати шпиталь, — він трохи помовчав, поглянув на літечко за вікном. — Добре! Я випишу вам аусвайс про перебування в шпиталі.
Він взяв перо і швидко став писати.
— Тримайте, Маріє, — лікар подав їй папір з німецьким орлом. — І щоб до вечора були в палаті. Гаразд?
— Добре, добре, пане лікарю. Я буду!
З папером в руках вона вийшла зі шпиталю і кинулася до собору.
— Кляштор4 замкнено, — сказав чернець, що прибирав подвір’я. — Приходьте завтра. Бендзє вечірня о пьонтей.
— Панотче, дуже треба до Богородиці! — заблагала Марія.
— Приходьте завтра, — той похитав головою. — Такий розпорядок.
Марія перехрестилася до ікони над входом і вибігла на площу. «Без благословення не піду нікуди», — вирішила вона і, перебігши вулицю, почимчикувала по Костюшко до костелу. У францисканців були відчинені і брама і самий храм. У притворі ліворуч стояла величезна ікона Богородиці Остробрамської. Марія впала на коліна біля ґрат, що відділяли Мадонну від парафіян. Молилася так, як серце підказувало. Церковнослов’янською, потім — польською, хрестилася по-православному...
«Свєнта Марія, Матко Божа, модлись за нас гжешних тераз і в годзіну смерці нашей. Амен.
Пресвята Богородиця, спаси нас!
Богородице Діво радуйся, благодатна Маріє, Господь с Тобою... Здровась Марія, ласки пелна, Пан с Тобой...
Матінко Божа, спаси мого синочка, мого Левка, підійми його з одра смертного. Пресвята Діво, покрий чесним Твоїм омофором донечок моїх Ларису і Лілю. Бережи їх від злих людей! Під Твою оброну притікаємо... Почуй мене, Богородице, і спаси моїх діток! Щоб не підступила кривда і смерть до ніг їх. Я обіцяю тобі прощу до образу твого чудотворного на Гострій Брамі у Вільно...»
Гаряча то була молитва! Здавалося, не її слова — сама вона пломеніла перед Господом, згоряючи від любові й розпуки.
Виплакавшися, жінка вийшла з костелу і попрямувала додому. На Ясельдовській, уже недалечко від хати, зіткнулася з Терезою.
— Марисю, добре, що тебе не було. Тут усіх позабирали в Німеччину, — озираючись, промовила до неї сусідка.
— А Петра мого не бачила?
— Ні. Але німці шастали по хатах і до вас ходили, клунки якісь виносили. Я бачила!
— Боже, як же ти вціліла?
— Я, Марися, з цуркою5 в льоднику сховалися, лядою накрилися. Ледь не задубіли, добре, що кожухи мали. Крися ще досі не нагріється. А вєдзєш? Ой, єйку, цо то бендзьє, Матко Божа?
— Цо то бендзьє, паньє ксеньзє, кєди нас не бендзьє? — спробувала пожартувати Марія. Не торохти, Терезо!
Вони обійнялися і побігли в своїх справах.
Марія в хату входила тихенько, поволі: а раптом там німці? Назустріч вибіг Пірат і почав стрибати й облизувати її долоні, обличчя.
— Ша, мій песику, ша! Ходзь до буди, ходзь, хутка!
Усе в хаті було розкидане. Годинник розбитий, крісло-качалка зламане, стільці потрощені, постіль перевернута. Її весільний куфар6 стояв відкритий, пошматоване начиння — навкруги. Марія зібрала рушники і кофти в ковдру, зав’язала вузликом. Солом’яний карабан7 валявся під столом без кришки. Ще позавчора там по вінця було цибулі, тепер — саме цибулиння. Як же вона зраділа, коли на печі надибала торбинку із сухарями. Побігла в льодник, там — шмат сала. Щастя, не знайшли фріци.
Потім вона наточила води з баку у цебро, кинулася до ночов — а їх катма. Що робити? Витягла з сараю старе жлукто8 та й позамочувала халати та білизну. Згадалося, що десь на горищі чоловік ховав горілку та тютюн. Полізла драбиною. Довго нишпорила по закутках доки знайшла дві пляшки «зеленої». Батьки її з лісу приносили зілля особливе, бальзамом зветься... А Петро настоював його тиждень на горілці. Сам владика Олександр приходив на частування. Отако ковтнуть з Петром пару келишків, та й ну співати. Декілька польських пьосенечок, «Варяга» обов’язково, а тоді зо двадцять українських, тих, що полішуки по селах співають. Було сидять аж до ранку, поки денце не побачать.
Знайшла Марія й тютюн, насіння соняшникове і патисонив. Покидала все в кошик, та й донизу. Бунька з коштовностями не давала їй спокою. Саме зараз настав той чорний день, коли це золото могло врятувати її дітей. Взявши заступ, вона пішла на город.
А там! Вся городина повитоптана важкими рейхчобітьми. Кукурудзу виламали, гаспиди, до одної! Бурячки, моркву, петрушку, ріпу, навіть найдрібнішу, геть повисмикували. Поплювавши в долоні, Марія заходилася копати. Вона знала, що буньку заховано десь між хатою і масарнею9, між лавою і парканом. Та хіба знайдеш отак, навмання? Був би Левко в змозі, він би показав. Годину вона колупалася в землі: лопатою, штрикала багнетом (ще з імперіалістичної дядько приніс) — даремно.
«Ой, лиса ти моя доле, по золоту ходжу і не можу підняти!» — почала ремствувати Марія. Як совєти в 39-му прийшли і чоловік закопав свій скарб уже п’ять років збігло. Хіба знайду отак сама? Тільки вона це подумала, як раптом — шкряб, шкряб...Заступ вперся в щось тверде. Вона почала розкопувати з боків, а потім, ставши на коліна, вже руками вчепилася в металевий казанок. Ще одне зусилля, ще один поклін і з ями народилася мідна бунька. Чому ж не закоркована?.. Порожня!..
Жінка так і заклякла посеред городу. Краще б вона і не знала про ту кляту буньку. Хай би її шлях трафив! Ховай же тепер, сердешна, свої сподівання і кидай назад до тієї ями.
Вона поволі підвелася з колін і випросталася. Навпроти, кроків за десять, стояв її чоловік і пильно стежив за її діями.
— І давно ти там, Маню, копирсаєшся? — наче глузуючи, запитав він.
— Чому ж не питаєш як діти, як я? — вона заходилася обтрушувати забруднені коліна.
— Я й так бачу, що втекли від німців. Онде на Брестській нишпорять, хапають усіх підряд. Чи думала головою, що робиш?
Марія вийшла з-за огорожі і підійшла ближче.
— Ні. Не тікали ми... Нас зняли...
Вони сіли на колоду і Марія розповіла про їхнє горе.
— Ось чого я прийшла по твоє золото. Не мені воно потрібно, а дітям. Завтра повезуть з Пінська — як жити будемо? А дівчата-ластівчата?.. — вона заплакала і прихилилася до чоловіка.
— Ой, Маню, Маню! Цю буньку ще в 39-му Іван з Катериною викопали, коли в Польщу тікали. Я дозволив, бо хоч і далекий, а родич як ніяк. Вам з Левком треба до них вибиратися. За те золото вони пекарню відкрили. А золото моє, тобто наше. Вони мусять прийняти вас. Іван обіцяв, як обживуться — віддадуть з процентами. «Отшимаш одшкодованнє!» — казав.
— Петре, я не вірю, що ти йому все віддав. Та і яка пекарня, хіба в них не війна?!
— Дочка його хора дуже, ти ж знаєш, Маню. От я і пожалів їх. А те що залишив, правду кажеш, все тобі віддам. Чуєш? — він пильно поглянув в її вогкі очі.
— Але з вами не поїду, — продовжив Петро. — Тут хати, треба їх зберегти від мародерів. Розгребуть, понівечать... А так: після війни шість будинків продамо, а три дітям буде. За виручені гроші магазин, Маню, відкриємо.
— Еге ж, дуже ти при совєтах торгував? Думаєш наладиться? Скажуть, ходи, Петре, заробляй капітал. Чи може міркуєш, що знову Польща буде?
— А то ще побачимо! Хата є хата. Потім не доведеш, що вона твоя, коли інших поселять.
— Нема коли балакати, Петре. Давай, що маєш, бо вже смеркне!
— Я миттю, Маню! Авжеж, — він кинувся до хати. — Ходьж до буди, пся крев! — гаркнув на пса, який крутився навколо господаря.
На дворі сутеніло. Повіяв теплий вітерець і десь з-за ріки почувся гул. «Невже літаки?» — подумала Марія. Вибігаючи з дверей, чоловік знову перечепився через собаку, який тікав від гуркоту до хати. В руках Петро тримав згорточок.
— Маню, ось вам на дорогу...Усе що залишилось...Там два золотих годинника, ланцюжок і хрестик. Той, що владика Олександр Левкові подарував. Тримай! І ще гроші, — він висипав Марії в долоні жменьку рейхсмарок.
Марія поспіхом сховала в пазуху залишки фамільного скарбу. А зі сходу вже не просто гуло. Страшенний гуркіт передував самим літакам, що ось-ось мали з’явитися з-за дерев.
— Біжимо у льодник! — закричав Петро і потяг жінку до льоху.
— Ні, ні, я до Левка, — вона вирвала руку й побігла до хати. — Прощавай, Петре.
І не оглянулася.
Літаки з червоними зірками на крилах пронеслися над головою. Вони летіли туди, де заходило сонце. А Марія бігла вулицею до площі. Та не подолала й двісті метрів, як десь поряд пролунав вибух. Жінка впала на землю. Скільки вона пролежала без пам’яті на бруківці, Бог один знає. Коли вже очуняла і підвелася, то відчула біль у коліні. Не те щоб сильний, проте неприємний. Всі речі були при ній, лише пляшка з настоянкою розбилася... Літаки ще гули і десь далеко чулися вибухи.
Зібравши манатки, Марія пошкандибала до площі. На вулицях — ані душі. Шибки в будинках повилітали, а дерев’яна молочна кухня, що стояла край дороги, узагалі розвалилася. Вивіска з написом «Млечарня» валялася на мостовій, а алюмінієві бідони покотилися вниз по Брестській.
Коли ж вона таки дотеліпалася до площі, то остовпіла. Великий собор колишнього єзуїтського ордену стояв надщерблений. Бомба влучила в одну з веж фасаду і цілком зруйнувала вершечок разом з куполом. Вона вже нічого не чула і не бачила — неслася навпростець повз руїни до шпиталю, до сина.
На вході нікого не було. Вартовий перестрів її аж у самій будівлі.
— Аусвайс!
Вона показала довідку від Вацлава...
Серце стиснулось у тривозі, коли вона зайшла в палату. Там було порожньо, лише одне ліжко під брезентом навкосяка до стіни. Мати кинулася до нього і смикнула за край брезенту. На ліжкові лежав мертвий Мірек. «О, лишенько!» — Вона зойком видихнула, бо спочатку їй здалося, що то лежить Левко. Марія перехрестилася сама і перехрестила небіжчика, а потім склала його руки на грудях.
Вискочивши з палати, побігла коридором, зазираючи в усі двері. Кабінети і палати були порожні. «Можливо у сховищі», — здогадалася жінка і поспішила до сходів, що вели вниз.
В старовинних підвалах стояв сморід і пил. Повітря було насичене запахом йоду, бинтів і брудних тіл. Було темно, лише де-не-де блимали каганці. Просочуючись між ліжками, що стояли абияк, вона вдивлялася в обличчя поранених. На неї дивилися і простягали руки спраглі солдати і офіцери німецької армії. Чи багато з них вийдуть живими з цих стародавніх підземель? Скільки навіки ляжуть кістками в поліській землі?
— Майн кіндер? Майн кіндер? — крізь сльози запитувала вона їхньою мовою, сподіваючися, що в цьому царстві напівживих десь таки знайдеться добра душа, яка підкаже.
— Тутай хлопєц, тутай! — почувся знайомий голос.
Марія поспішила до лікаря. Вацлав стояв, нахилившись до хворого, який час від часу сіпався. Раптом у того почалася блювота. Санітар миттю перевернув нещасного на бік.
— Поміряйте тиск! — скомандував лікар і вже до Марії: — Ідіть за мною.
Марія йшла за хірургом мовчки. Помітила, як від утоми його хитало... Заточившись, він ухопився за залізний гак, що стирчав зі стіни.
— Вам зле? — жінка підхопила лікаря під руку і заглянула йому в обличчя. Зблизька вона відчула запах спирту.
— Сьогодні день народження мого сина, Маріє. Йому мало виповнитись 15 років...А вони... — він повів очима навкруги — там, де лежали поранені. — Вони його вбили...
І навіть в цій напівтемряві Марія помітила на обличчі Вацлава горе великої втрати. В блакиті добрих слов’янських очей не було ні злості, ані жадоби помсти. Лише розпач і покора долі. Зараз він сам був схожий на жертву. Інтуїтивно, підсвідомо вона відчула до нього величезну довіру. Якась спорідненість душ, крові, мови вселяла в жіноче серце впевненість свого захисту і безпеки її дитини.
— Ви мені колись розкажете про себе, пане лікарю. А зараз поведіть мене до Левка, благаю вас! — Марія вже не відпускала його руки.
Вони рушили далі, минаючи анфіладу приміщень. І скрізьлежали поранені. Хтось просив води, хтось благав кінця. Напевно, кістлява чатувала десь поруч, поглядаючи на свій передпокій. Слухаючи страшну увертюру людського стогону, вона вказувала перстом санітарам, кого накрити з головою простирадлом з головою.
Нарешті вони зайшли в невеличку кімнату з височенною стелею. Під самими зводами в стіні було вентиляційне віконце, з якого текло свіже повітря. Тут легше дихалося і було значно світліше, бо аж три каганці блимали на столі. Під стіною лежав Левко і ще якийсь дебелий чоловік. В обох рукави були закочені аж по плечі, а руки їх з’єднувала темна трубка. Син лежав спокійно із заплющеними очима, а чолов’яга, вирячивши очі на світло, наспівував веселу мелодію:
Умяр Мацек, умяр,
Лєжи юш на дешце,
Гди би му загралі —
Подскочіл би ешче!10
«Невже і цей п’яний?» — мимоволі подумала Марія.
— Ваш син втратив багато крові і під час травми, і під час операції. Я знайшов йому донора... Кров зараз конче потрібна. Цей поляк урятує вашого сина, — Марія, стуливши, як перед образом, долоні, вклонилася співакові.
ІІІ
Під ранок шпиталь було евакуйовано. Ешелон, майже вщент заповнений пораненими, рухався на захід. В Бресті стояли більше години, тому що паровоз заправляли вугіллям і водою. На перон повиходили офіцери — перепалити. Марія теж вибігла з вагону, аби купити якогось провіанту, однак не наважилася відходити далеко від вагону. Вона стояла й дивилася, як до їхнього вагону, а він був останнім в ешелоні, причепили ще два, телячих. Потім до них підвели юрбу поліщуків — жінок і дівчат, і нагаями почали заганяти всередину.
«Матінко Божа! Це ж такі люди, як і ми! Але нас не б’ють, ще й лікують. Як там мої дівчатка? Чи не знущаються з них? Чи живі мої голубоньки?» — думала вона і по щоках матері потекли ручаї. Їй шкода було своїх земляків, але чим їм зарадиш?
Другого дня вони були вже у Варшаві. Поранених перевантажили на автомашини і відвезли в передмістя. В колишньому панському палаці з колонами було набагато просторіше і зручніше, аніж в єзуїтських казематах Пінська. Вацлав розпорядився поставити ліжко Марії, поруч із сином. Тепер вона могла навіть прилягти.
У Варшаві її уперше нагодували. Левко все ще не приходив до тями, але, хвала Богові, лихоманка минула.
Вацлав був дуже здивований, коли Марія принесла йому два чистих білих халати (сушила вже в поїзді).
— Як би їх попрасувати, — промовила вона.
— Що ви, я зараз розпоряджуся, попрасують...Дякую, пані Марія!
Він був дуже уважним — заходив до Левка двічі на день, шукав його пульс, щось рахував. Тут і хлопця вперше погодували. Через каучуковий зонд, що ввели через ніс, Марія сама заливала зупу11, попередньо пропустивши її крізь марлю.
Минуло декілька днів. Стан сина не поліпшувався, але й ускладнень теж не було. Він увесь час лежав непритомний, не реагував на голос, ані на дотик. Матері почали доручати догляд і за іншими хворими, давали різноманітну роботу.
Якось Марію відправили супроводжувати білизну до пральні. Хвилин за тридцять вантажівка вже в’їхала до Варшави. Водій-німець вів себе мирно, щось наспівував. Коли вони зупинилися біля двоповерхового облізлого будинку під черепицею, він наказав Марії скидати долу тюки з брудною білизною.
Вона стала біля кузова і нерішуче вхопилася за борт, щоб підвестися догори. Коли з будинку вийшли четверо підлітків. Вони миттю вскочили в кузов і почали розвантажувати. Ці хлопці були поляками, вони чемно запропонували жінці відпочити. Водій зайшов до пральні і Марія відчула, що за нею вже ніхто не стежить. Вона відійшла кроків за тридцять від машини і зупинилася, оглядаючись навкруги...
Варшава дивилася на неї порожніми шибками, побитими горщиками із засохлими квітами, обірваними тюлями. Місто вимерло. Жодного звуку будь-якої людської присутності! Вулиця була неширокою з вузенькими хідниками і зовсім без дерев. Лише тепле сонечко, що щедро заливало розгромлене місто, нагадувало: ще літо.
З-за рогу раптом з’явилася постать у чорному. Чоловік йшов посеред бруківки, обережно обминаючи ями, і поглядав вгору. Він, мабуть, боявся, аби зненацька не посипалося скло. Крислатого капелюха, щоби той не покотився з голови, чоловік ніс у руці. Напевно, якийсь каплан,12 подумала Марія. Але щось доволі знайоме видалося жінці в цьому перехожому. Коли той наблизився до неї, вона впізнала пінського архієрея.
— Владико Олександре? — неголосно запитала Марія, коли він, нарешті, поглянув на неї.
— Марія, от так зустріч! Звідки ти тут?
Вона підійшла до владики і склала долоні човником. Архієрей неспішно, розлогим хрестом, поблагословив її і дав поцілувати панагію із зображенням Почаївської ікони Богородиці.
Архієпископ Олександр за декілька місяців, що вона його не бачила, помітно схуд і змарнів. Окуляри вже не прикрашали його інтелігентного обличчя, а якось недбало висіли на тонкому гачкові носа. Щоки позападали, волосся наспіх зачесане назад, борода скуйовджена. Ряса звисала зі змалілих плечей, як із вішалки, була непрасованою, з плямами бруду при землі. Лише очі, такі жваві, допитливі, уважні, як і колись, яскравіли щирою приязню.
Коли Марія розповіла владиці про свою біду і поневіряння, той похитав головою і розвів руками.
— Я радий, що зустрів тебе, але чим можу тепер допомогти? Ми самі тут гастролери. Духовенства німці поки не чіпають. Це сьогодні... Що буде завтра, Бог знає. Петра шкода, а синок твій житеме, от побачиш! На те він і Лев. Натерпишся з ним, але хіба тобі звикати? Ще трохи і війна закінчиться. Повернетеся додому, і дочки повернуться...
— Справді?! — вона пильно подивилася в очі владики.
Він нахилив голову до її обличчя і промовив:
— Тільки треба крепко молитися...
— Я вас благаю, не забудьте нас у ваших молитвах! — Марія дивилася на владику, як на ікону, як на чудотворця, якого сам Пан Бог чує.
— Помолюсь, помолюсь, серденько. Але ж і ти помолись за мене. Зараз часи непевні. Ось, що я тобі скажу. Були зібралися у Варшаві всі владики польські. Провели Синод, на якому мене митрополитом зробили, а Варшавського митрополита Діонісія — патріархом! Він, правда, ще не дав згоди на це. Проте, яка зараз патріархія під час війни?
— А по війні? Може усе по-старому стане?
— Е, ні! По-старому, Марія, вже не буде. Більшовики знищили церкву в Росії, а на Кресях Всходніх13 теж таке буде. Вони нас ненавидять. Католики не добили, так свої, «єдиновірні», доконають.
— А хіба католики вас чимось образили? — здивувалася Марія.
— Мене особисто — ні. Але хіба ти не чула, що робилося по селах? Ніхто тобі не розповідав, як ксендз Мільоковський з Ахова14 силою заганяв православних школярів до костелу, бо в нього, бачте, парафіян мало було? Ні? А як польські жовніри конями заїжджали до наших храмів на Волині, топтали копитами хрести і хоругви? Коли бачили, що їх фотографують, били батогами до крові. Деякі батюшки з-під ряси якось намагалися робити знімки, а потім надсилали їх Папежеві15. Ніц не допомогло! Не зглянувся святий отець...Ти цього не знаєш, бо ви міщани, а от люди посполиті, підневільні, служилі потерпали. От візьми вчителя православного...Українець чи білорус, — вони давали платню таким 40 злотих на місяць, а поляк у тій же школі — 116 мав! Так вони переманювали нашого брата. А в 39-му примушували нас відмовитися від церковнослов’янського богослужіння і перекласти всю відправу польською. А простолюдинам прямо казали: неси метрику в костел. Ось, як воно було.
— У нашому місті ніколи не було ворожнечі — і з поляками дружили, і з жидами.
— Бо у вас гроші водилися, тому вас і поважали. За доляри, за піньонзи! Хіба поляки десь писали, скільки крові православних християн вони наточили на Поліссі? У Пінську соборний майдан аж гуде від крові, пролитої там. Волає до неба кров мучеників за віру. Та давно це було, ще за козаків. Ось і забулося.
Він задумався, подивився навкруги.
— Отак, Маріє, забулося, — владика говорив переконливо й палко. У його зазвичай лагідних очах причаївся праведний гнів.
— А скільки православних було забито на Холмщині?! Теж забороняли згадувати, наче нічого не було. Я ж пам’ятаю добре, і від тих людей не раз чув правду...Святу і страшну правду. Я тоді був ректором тамтешньої семінарії...Скільки ж років минуло, всього двадцять! А ти кажеш жили дружно...
— Як мені це знати? З-за нашого господарства і в гору не було коли глянути... Так, що ж получається, німці звільнили нас від польської нагайки? Чи від більшовицького нагана?
— Гітлер зі Сталіним Європу ділять, і їм байдуже до вас. Ви ж, полішуки, і самі часом не знаєте хто ви, українці, чи білоруси, чи поляки. Хто вас приєднає — тому і служите. Так і давніше було. Але серед вас завжди були герої, мученики за віру. Два роки тому, у Столінському повяті...Є таке Старе село... Німці зібрали місцевого батюшку отця Миколая Пижевича, його матушку, двох доньок...Познущалися з них, а потім розстріляли. А з ними і 600 парафіян! Хотів я поїхати туди на 9-й день, тоді на 40-й, та побоявся. Тепер караюся. Якщо Бог дасть пожити і побувати на Пінщині, обов’язково поїду до їх гробів.
— Нам зараз вижити треба, владико. Потім вже поміркуємо, хто ми є. А що ви будете робити, куди вам їхати?
— З ворогом відступати до Німеччини. Я сам із російської глибинки, але туди мені вороття немає. У совєтов для таких, як я, одна кафедра — Соловки... З якої не повертаються. Отак, Маріє...А мені оце тиждень тому сон снився про Пінськ.
— Що саме?
— Наче я десь за Піною на луках. Там, де хутір Рафаловичів понад Струменем. Так. А біля хати жеребчик пасеться. Жвавий такий, грайливий. То розженеться до річки, а при березі дибки стане — і назад. Декілька разів так гарцював, поки раптом на камінь копитом ступив. Упав на передні ноги і головою мотає, ірже. Ледь підвівся. Підвернув-таки ногу. І вже обережно, поволі на трьох ногах пошкандибав до хати. А сонце тільки-но сходить за Любанським мостом. Зарум’янилося трохи і хмарами вбралося...
— Господи! Так це ж мій синочок — склала на грудях долоні Марія, — мій жеребчик малесенький!
ІV
Варшавське літо 44-го не назвеш спекотним. Проте, для Марії воно було ще яким пекучим!Пекло в грудях від неможливості чимось суттєвим допомогти синові. Пекло в душі від невизначеності долі сім’ї — усіх розкидала війна по світах. Пекли вуста від палкої молитви до Бога. А запалений мозок пропонував жахливі картини можливого фіналу. Інколи, схопившись від дрімоти, яка часом накидала на виснажене тіло свої тенета, вона вдивлялася в обличчя сина і з острахом дослухалася. Моторошно ставало. А раптом...Боже милий! Вона вже не раз подумки ховала його, а потім ненавиділа і цькувала себе за жахливі думки. Та, слава Богу, дихає! Дихає, і рученята тепленькі такі, а щоки холодні. Це добре, добре, температури нема.
Коли ж Левка лихоманило, Марія до схід сонця збирала росу з духмяних трав, що росли на колишніх панських луках навколо шпиталю. Потім прикладала холодні роси до високого чола сина, витирала ними обличчя, сухі губи. («І в кого він у вас такий високочолий? Прямо таки Лев Толстой!» — дивувалася колись зовиця Настя.).
Чим лікували сина, вона не відала. Інколи щось кололи, а більше вливали через трубочку в ніс якусь рідину. Вацлав казав: «Даємо те, що потрібно».
Час збігав і Марія збилася з ліку, — близько двох десятків бійців похмурі санітари винесли під простирадлами на вічне спочивання. Сумні думки бентежили її і вдень, і вночі.
Десь після Спаса Левко вперше розплющив очі. Чоловічки були такими широкими, що Марія побачила в них себе і палату, ніби в дзеркалі.
— Синочку, синку! Чуєш мене? Чуєш, це я, мама. Тво-я ма-ма... — вона промовляла по складах, намагаючися бути впізнаною. Хлопчик дивився на матір знесиленими і кволими очима. Губи трохи розтулилися й за мить знов завмерли.
Вони довго так дивилися одне на одного. Коли раптом хлопчик блимнув раз, другий, повів очима вбік, знову поглянув на маму, щічки ворухнулися... Він усміхнувся!
За тиждень Левко вже підводився й міг сидіти в ліжку, почала повертатися мова. Але слова були якимись перекрученими. Намагаючись сказати одне, виходило зовсім інше, хоча переважно з тих самих літер. Проте й ці чудні речення мати навчилася розуміти і терпляче повторювала окремі слова з правильною вимовою. Відновлення мови відбувалося досить швидко, і за два тижні Левко вже міг привітатися російською, польською і німецькою.
Шпиталі випереджали «переможний» відступ військ Вермахту. І їхній шпиталь декілька разів згортали і перевозили на інше місце. Змінювалися таблички населених пунктів, ночі ставали прохолоднішими..
Десь наприкінці вересня шпиталь спинився в Нойгамері. Левко міг уже самотужки ходити, добре їв і говорив. Пам'ять ще ніяка, але Марія була щаслива. Бог береже її сина, — чи може бути більше щастя для матері?
Якось до палати зайшов Вацлав. З усього було видно, що не в гуморі.
— Маріє! — Не привітавшися, гукнув лікар.
Вона підвелася, відчувши тривогу в його голосі.
— Маріє, у нас деякі зміни... Об’єднуються два шпиталі, і там уже не я керуватиму, розумієш?
— М-м, не зовсім... — промугикала Марія.
— Слухай, уважно. Я довго відкидав питання, які ставив дехто з персоналу. Стало відомо, що ви не не наші. Мені закидали, що я нераціонально витрачаю ліки. Тобто, своїм бракує медикаментів, а тут якісь слов’яни. А один з лікарів спитав, чи ви, бувай, не шпіони? Це до того, що за нового керівництва я уже не зможу вас захистити. А бачити вашу загибель — наче самому померти... — Вацлав став спиною до вікна, але і проти світла Марія побачила як затремтіли його губи. Він хотів продовжити, але жінка перебила його.
— Пане Вацлаве, не хвилюйтесь за нас! Ви й так зробили неможливе. Ви спасли мого сина. І вам Бог за це віддячить! Та й ми не пропадемо, ви ж казали, що криза минула. Правда ж?.. — вона затисла його руку у своїх долонях.
— Тільки не цілуй мені рук, я не біскуп16 — хірург усміхнувся. — Я допоможу тобі вибратися звідси й розкажу, що робити далі. Війна відбирає не лише здоров’я, а й долю. Ось чого я боюся. Не за себе боюся... Бо ж я і так усе втратив, а в тебе — діти.
Вони дивилися одне на одного і мовчали. Що відбувалося в їх серцях відомо лише Всевишньому. Отаке бува в житті, що і ворог стає ближчим за рідного. Мабуть тому, що він був ближнім тобі завжди, просто ти його хибно сприйняв за ворога. І якби не горе, не біда, ніколи не дізнався б скільки в світі добра і добрих людей. Отака філософія...
Раптом Левко, що досі мовчки сидів на ліжку і слухав, підвівся й мовив:
— Дякую, вам пане лікарю, за цукерки!
Мати з лікарем засміялися.
V
Над відступаючими колонами летіли лелеки. Вони летіли і дивилися на спустошену землю, зруйновані міста, спалені селища, на свіжі кургани і новенькі хрести на могилах. Фашисти відступали, а на сплюндрованій землі, як плата за пролиту кров, залишалися поховання тих ворогів, котрим вже не сила була покинути місце злочину.
Марія із сином стояли серед незнайомого міста в Нідершлезінзі17 і дивилися у височінь. Звідки летите лелеки? Не з пінських боліт? Що, що кажете? Курли-и, курли-и... Так, так... Шкодуєте, мабуть, що прилітали? Авжеж, скільки горя людського побачили! Не приведи Господи, вашім лелеченятам таке ще побачити. Чи не обпекли бува й крила об ті пожарища? Не сумуйте, тікайте з цього пекла, та й нас заберіть із собою. До теплих країв, де немає війни, не гуркочуть гармати, де люди не вбивають один одного. Де мир — там і затишок, і любов, і тепла шкоринка хліба. Візьміть нас, лелеки, а на той рік разом повернемося. Ми вам покажемо красу нашого краю. І ліси, і озера, і борті серед лісу, і Гнилу Прип’ять... Села серед води, де привітні люди, що люблять, і шанують, і беруть приклад з вас — вашої подружньої вірності. Вони вам дозволяють жити поруч, бо ж не женуть навіть із дзвіниць, навіть коли наш хрест височить посеред вашого гнізда. Так-так, навесні повернемося на рідне Полісся, до нашої хати біля річки, де ми з дідом зробили вам колись сідало.
...Бреслау, Гльогал, Грайфемберг, Загон, Нойгамер. Декілька місяців скитань містами Європи були позаду. Позаду був шпиталь для остарбайтерів, куди Вацлав влаштував матір з хворим сином, і декілька таборів біженців. Добрий лікар дав їм такі довідки, що особливих проблем з пересуваннім окупованими територіями майже не виникало. За цей час Левко трохи оклигав. Він вже міг досить вправно ходити, самостійно їсти і намагався читати. Тепер їх курс був на Відень. Саме туди, як сказав Вацлав, повезли більшість людей з Пінська. А на порозі була зима...
VI
Приїхавши до Відня, ми переночували десь біля вокзалу. А з ранку пішли шукати рідних. Хтось, видно, мамі підказав, що треба шукати толстовський фонд. Цей фонд, виявляється, допомагав емігрантам з СРСР. В центрі міста, поблизу дунайського каналу, ми розшукали їх контору. Нам не дуже зраділи, проте ми ж нічого не вимагали. Мама лише запитала, де живуть біженці з Рутеніше Вайс (так німці називали Білорусію). Чемною російською мовою і зовсім без акценту нам порадили шукати в цвайцебіцирку18. В цій конторі я і познайомився з Нікою Алємановим. Він був старшим за мене років на чотири і на голову вищий.
— Хочеш печива? — запитав він.
Я сором’язливо повів плечима. А хлопець шмигнув кімнатами і за мить виніс пачку галетного печива, загорнутого в газету.
— Бери! Тільки нікому не показуй.
Ми розговорилися. Виявляється, його батьки виїхали з Росії під час революції і сім’я опинилася в Бєлграді. Вони швидко пристосувалися до життя, стали добре заробляти. Батько був негоціантом, вояжував Європою, торгував всяким крамом. Але найвдалішою комерцією виявились іграшки. Спочатку гендлярували в Белграді. А перед війною переїхали до Відня. У Ніки був ще старший брат, він служив на телеграфі. Ніка пообіцяв нам допомогти в пошуках рідних.
Вийшовши з контори, ми пішли вздовж каналу. Потім перейшли через місток на другий берег і почимчикували великою вулицею. Це була Пратерштрассе. Декілька годин ми ходили нею взад-вперед, заходячи в усі арки, заглядаючи до кожної підворотні. Мама перестрівала людей, щось запитувала. Ніка їй допомагав по-німецьки. А я дивився навкруги і милувався місцевою архітектурою.
Відень в центральній своїй частині є справжнім музеєм простонеба. З усіх боків на мене дивилися усміхнені і здивовані, піднесені і зтривожені, жахливі і лагідні людські обличчя. Це були гіпсові маски, що прикрашали фасади віденських будинків. Вони піднімали кам’яне волосся дибки, настовбуряли вуха, витріщали очі, скалили зуби, витягували вуста дудочкою, набурмосювалися, або, навіть, висолоплювали язика, чи, взагалі, відверталися, демонструючи перехожим свої потилиці. Вражала кількість майже зовсім оголених титанів, що підпирали своїми виями і плечима міські брами, зводи і фронтони будівель. Всі ці важкоатлети —— атланти і каріатиди, справляли враження учасників змагань на кращу статуру, мріючих з призових купити нарешті собі пристойний одяг в крамничках, над якими вони так запопадливо тримали балкони.
Трохи перекусивши, ми знову відправилися на пошуки. Тепер ми прочісували район вбік від Пратерштрассе. Безліч провулків (німецькою вони звалися «ґассе») протоптали наші змучені ноги, поки я знесилений сів на ґанку одного з парадних. Не встиг я перевести дух, де й взявся собака. Він обнюхав мене швиденько, для годиться (мабуть тут всі пахли однаково — голодом і втомою), і всівся поряд на тротуарі.
— Ма, поглянь який песик... — на мій заклик зреагував тільки Ніка і вмостився поруч. Мама не ворухнулася. Вона пильно вдивлялася у вітрину на протилежному боці провулка.
— Синку, мені здається... Ось тамечки... — вона простягла руку в напрямку колишньої кав’ярні. — Дивися, капа19 така як у нас була. Ми ще на ній сиділи як у вантажівці з Пінська нас вивозили...
Толку з того, що я подивися. Ну висить якась ганчірка, сохне в розтрощеній вітрині. Своїми короткозорими очима я навіть літаків в небі не бачив. Коли ж ми зайшли всередину, і мама знайшла на капі тільки їй відомі латки, де й втома ділася. Ми побігли коридорами, стукаючи в усі двері і смикаючи за ручки. Нам відчиняли якісь мадяри, серби, азіати... І яка ж була радість, коли в одній з кімнат ми зустріли Лару і Лілю. Вони кинулися мамі на шию, цілували і обнімали нас, оглядали мою голову і весело гомоніли. Ми були щасливі.
Який він, той добрий ангел, що старанно вів моїх сестер отими військовими шляхами чужих країн посеред вогню і бомб, голоду і холоду та іншого лиха, що неодмінно супроводжує війни? Мабуть, той, що й нас з мамою привів тепер до родинного гурту. Якою щасливою стежкою тікали їхні юні ніжки від зла, наруги, помсти, від куль, багнетів, тортур, від патрулів, конвоїв, таборів? Бог знає.
Сестри й розповідали дещо, але я не запам’ятав. Голова моя була, мов сито. У вуха влітало, а зі скроні вилітало. Розсіяний був, забудькуватий. Аж сердився сам на себе, намагаючись згадати вчорашні події. Через півстоліття почало пригадуватися... А до того лише ввижалося, жевріло десь у підсвідомості. Сам у себе не раз запитував: «А чи було то все зі мною?». Мама ніколи не згадувала, а сестри... Чомусь і вони не заводили розмов про наші поневіряння. Мабуть нова влада так усіх настрахала, що і рідним, та що рідним, самому собі віри не йняли.
Тоді ми кріпко голодували. Коли зараз пригадаю, аж сохне в роті. Дуже хотілося пити. Доброї води було мало, та і в чому принесеш? Їжа? Сяк-так перебивалися на ті гроші, що мама заробляла. Вона ворожила на картах. Коли щось погане випадало, мовчала, вдаючи, що нічого страшного не передбачається. Мовляв, повернешся ти, Гансе, до своєї матки, вона ж за тебе молиться. Розуміла, що на все Божа воля. Але треба ж було якось виживати. Мама почала ворожити ще у Польщі. Хворим солдатам, пізніше й офіцерам. Ті давали монетку, а найчастіше цукерки, шоколад, масло, хліб, мило, сірники.
А ще був заробіток від Ніки. Його батько торгував ляльками. Тож син і приносив нам шмаття, тирсу, нитки. А головне, гарні скляні очі на дротиках. Ми сиділи гуртом, дивилися на малюнки і шили іграшки. Хлопчаки і дівчатка, жирафи і крокодили, песики і кицьки з кошенятами. Маленьким я не бачив стільки іграшок, як тоді в 13 років. Коли була робота, то працювали зранку до смерканку. Думали все як дня доточити, увірвавши від ночі.
Найзворушливішим був фінал — вставляння очей. В тому процесі було щось містичне, таємниче і особисте. Не для нас, творців, а саме для іграшки! Ставили очі, а здавалося вкладали душу в ляльку. І вона оживала. Недаремно ж кажуть, що очі — дзеркало душі. Я засипав на твердому матраці, але з посмішкою. З полиць на мене дивилися із вдячністю мої улюбленці.
Шкода, що жодної ляльки я не зміг забрати з собою. Проте, очі — взяв! Так-так, жменьку скляних очей. Меншеньких і більших, небесних і карих, зелених і жовтих. Це був мій єдиний воєнний трофей. Багато років по тому ми із сином пошили з мого старого фетрового капелюха Чебурашку (знайшли викройку в журналі «Юний технік»). «Дамо йому, тато, сірі очі з чорними чоловічками. Вони найкраще пасують» — переконав мене син.
Цікаво, що під час війни, ці ляльки хтось та й купував. Видно військові, відправляючи посилки дітям, серед цукерок та тушонки, клали м’яку іграшку.
За цю роботу я дуже полюбив Ніку і прив’язався до нього. Одного разу ми добрячи порозкошували з товаришем. На Таборштрассе була пекарня, минаючи яку ми завжди давилися слиною. Якось після авіанальоту прибіг мій друг з новими моделями ляльок. І до мене.
— Мерщій за мною, щось побачиш!
Ми побігли у бік пекарні. Наблизившись, побачили, що замість будинку сама курява, а на руїнах...О, диво! Кренделики, тістечка, булки з повидлом. Сила-силенна! Ще теплі, духмяні, а смачнючі! Ми ковтали одну, а очима вже їли наступну, що біліла колобком серед побитої цегли.
Мабуть наша трапеза була останньою шаною і подякою тим нещасним, хто в той день стояв біля печі і готував ці ласощі. А тепер, можливо, навіки завмер під уламками пекарні. Та хіба ми про це думали?! Для нас той день став справжнім святом. Набивши кишені, я припер гостинці мамі і сестрам.
Коли ж ми сиділи на розвалинах пекарні і жували булки, я запитав Ніку, чому вони не повернулися до рідні в Бєлград.
— Ми з батьком і братом думали їхати, — розповідав товариш. — Уже ясно було, що німцям — капут. Їх і Совєти гонять на захід і союзники тиснуть добряче. Коли це стало зрозумілим, ми почали збиратися. Але на Пасху цього року американці розбомбили нашу батьківщину. Їх «літаючі фортеці» сіяли бомби на жилі квартали. Сотні сербів загинуло в Бєлграді. Ескадрон бомбардувальників називався «Ліберайтер», тобто «визволитель». Це вони нас так «визволяли». Після Великодня батько поїхав туди і не знайшов нікого з рідних. Серед руїн будинку побачив лише карточку, на якій він з мамою у весільній сукні (мама померла раніше, ще до війни). Та ще листівку з написом «Христос воскрес» німецькою мовою. Це саме тато і надіслав її з Відня до дядька з тіткою, що лишилися жити в бєлградській квартирі Алєманових. «Добре, що вони встигли прочитати наше привітання», — казав батько.
Ніка часто зупиняв розповідь, втираючи вологі щоки. Він детально описував своїх загиблих двоюрідних братів і сестер, їх стосунки і різноманітні родинні історії. По смерті близьких любов до них не зменшала, а навпаки, разом з пам’яттю, стала якоюсь більш особистою, більш значущою, глибокою.
Ватрушка застрягла глевтяком у мене в роті, не ковтнути, не кинути. Думки уносили мене до рідної хати, до тата. В голову, чомусь, лізло найгірше. Війна, війна! Скільки крові ти забрала, а ще більше сліз тих, хто її пережив!
Нам поталанило. Ми не були в таборі, на примусових роботах чи у пана-бауера. Ми були в резерві. Щодекілька днів мама ходила відмічатися до комендатури. Там вона зустріла земляків. А земляками були всі, хто потрапив сюди з радянщини, з ким можна було порозумітися російською, білоруською, українською чи польською. Кожен з цих людей був для фашистів «каноненфутер», тобто гарматним м’ясом, не більше. Дорослі розуміли, що всякий день може стати останнім. Періодично когось із земляків викликали на роботи, після чого вони вже ніколи не з’являлися на повірку.
У Алєманова був знайомий емігрант з Росії. Звали його Павло Іванович. Він був людиною в літах і йому важко було виходити на вулицю. Я покупав для нього газету «Кляйневінеркригцайтунг» і приносив додому. За це отримував монетку.
Павло Іванович сидів завжди в кріслі, накривши хворі коліна строкатим пледом. Інколи він садовив мене біля себе і розпитував, розпитував...Його цікавило все, що стосувалося життя в СРСР. Як рано люди йдуть на роботу, чи пізно зачиняються магазини, які газети видаються, що їдять і п’ють пролетарі, які страви готує мама на свята, як сходить сонце на болоті, чи багато комарів? Я мало що міг йому відповісти — після травми багато-чого стерлося з пам’яті. Деяких речей я взагалі не знав і не розумів. Хто такі пролетарі і чому вони ненавидять полішуків я й не здогадувався. Знав, що їх називають «приволоками», бо приволочилися здалека, посіли в колишніх польських кабінетах, та й давай керувати тими «тутейшими», як вони себе самі називають, полішуками.
— Колись було таке, Павле Івановичу...Розповідала моя двоюрідна сестра Зося як «приволоки» пішли на танці, а їхні панночки повбиралися в нічні сорочки. В них таких зайвостей не знали, ось вони і вирішили, що то, мабуть, сукні, — я від душі засміявся, аж табуретка піді мною зарипіла.
— Отож ті «приволоки» і є пролетарі! — прояснив ситуацію Павло Іванович і дрібно затрясся від німого сміху.
Він не поєднував пролетарів з мешканцями Петрограду чи Москви. Не були вони для нього і представниками певної національності, а лише злом, яке примусило його втікати з батьківщини. В мені Павло Іванович бачив таку ж жертву більшовизму як і він самий. Тому і пропонував інколи келішек «хойригену».
— За царя!
Він піднімав свій гранчастий стакан і не цокаючись випивав. Я теж посьорбував зі свого наперсточка, хоча й не знав достеменно про якого царя мова. «Хойриген» — австрійське молоде виноградне вино з кислинкою, неабияк мені сподобалося. А одного разу я осмілів і виголосив тост:
— Здровє ваше в гарло наше!
Побачивши, що у мого візаві розширюються очі, я встав і вже голосніше:
— Жеби добже жилі — капелюші вудкем пілі!
І випив!
Павло Іванович застиг із стаканом в руці.
— Ну-ка, стервец, переведі! Уж больно непонятно мне твое нарєчіє. — В цю мить, напевно вперше в житті, я відчув повагу до себе і радість за свою сміливість. Коли ж я переклав тост російською, Павло Іванович зацікавився моїми байками ще більше. Принаймні, мені так здалося, бо за мить мій келішек був знову повним.
До речі, він знав міру і ніколи не напивався. Коли ж втомлювався, то човгав хворими ногами до канапи, влягався і просив поставити платівку. Я обережно заводив патефон, що стояв під пальмою, і музика наповнювала оселю. Спочатку я ставив старі потерті платівки Вяльцевої з російськими романсами, а потім новенькі, фірм «Одеон», «Колумбія», «Сирена». Найбільше від усіх мені подобався Петро Лещенко. Танго у його виконанні будили господаря, що задрімав. Він починав кашляти, вовтузитися, і це був знак для мене, що пора покинути цю вітальню і повертатися до нашого підвалу.
Пам’ятаю, як одного разу Павло Іванович розповів мені історію свого народження. Помирав в гарячці його старший братик. Лікарі порадили кликати священика. Мамі цього не сказали, бо в неї вже відійшли води, і незабаром за стіною почувся перший крик немовляти. Бабуся вибігла в сусідню кімнату і за мить повернувшись, запитала: «Петрусю, в тебе народився братик! Як ми його назвемо?». «Павлом...» — прошепотів Петрусь, розплющивши опухлі повіки. Слава Богу, вижили обоє! Але Петро залишився в Росії, дружина його була проти втечі з країни.
VII
Різдво 45-го року ми зустріли в православному храмі. Я, мама і сестри вирушили з нашого підвалу раненько, ще й трамваї не ходили. Пішли в напрямку центра по Таборштрассе через Шведенбрюке, потім на Кертнерштрассе до самої Стефанкирх. Далі, здається, шлях проліг повз філармонію і чарівну Карлкирх з різьбленими баштами, що так нагадували мінарети. Йшли ми довго, години дві, мабуть. Спочатку пересікли увесь цвайцебіцирк, потім діерстебіцирк20 і, нарешті, опинилися в фіртебіцирку21. Десь за Карлкирх стояв житловий будинок, в першому поверсі якого і був храм. Людей було чимало, як для військового часу. Проте більшість православних побігли в Миколаївський собор. Він теж був в цьому районі. Вперше в житті ми зустрічали Різдво на чужині, але приємно, що серед своїх і в православному храмі. Мені це свято запам’яталося зокрема тим, що під час хресного ходу, а він відбувався в середині церкви, я ніс дерев’яного хреста з розп’яттям.
В нашому помешканні, або локалі (так його називали австріяки), було радіо, яке не вимикалося. Щоб ми не робили, увага наша була прикута до нього. Радіо сповіщало повітряну тривогу. Спочатку йшли сигнали, схожі на «ку-ку», це і була, так звана, «зозуля». Потім три сирени поспіль — «фор-алярм», або попередня тривога, під час якої треба було сховатися. А пізніше лунав справжній «алярм». Ми його чули вже в дверях бункера. Інколи люди не встигали заскочити до сховища в певний час, і тоді на вході утворювався натовп. Така паніка виникала особливо тоді, коли бомбили «Івани» — російські бомбардувальники Іл-2. Одного разу мене так притисли до дверей, що я трохи не зламав руку.
Бункер в нашому районі був розташований по вулиці Аугартенштрассе. До нього треба було бігти Таборштрассе кілометра півтора в протилежному від центра напрямку. Всі, хто міг хоч якось пересуватися поспішали до бомбосховища. З підворотень, підвалів і руїн вилазили на світ Божий люди, щоб через хвилин п'ятнадцять знову пірнути під землю. Скрізь були чутні вигуки різними мовами. Батьки підганяли дітей, молоді тримали під руки старців, підводили калік. Один сліпець з кульбакою22 так біг, що мало не впав в каналізаційний люк. Молода азіатка ледь встигла його схопити за руку, але так завзято, що він не впорався з рівновагою, і вони разом попадали в калюжу.
Бункер був величезний. Здається, на п’ять поверхів заглиблювався під землю. І на всіх поверхах були люди. Вони наповнювали своїм диханням кожний куток, а коли десь лунали вибухи і згори сипався пісок, тулилися один до одного, немов кошенята. Хтось тихенько молився, хтось розв’язував клунки і шарудів, перебираючи харчі, хтось знайомився із сусідом.
Пам’ятаю, як одного разу в бункері заграв акордеон. Старий німець розтягував міхи так, наче перед ним були не знесилені бранці, а когорта ситих товстосумів, які платять по-повній. Казали, що цей дід грав колись при дворі самого кайзера. Я був в полоні його музики. Ноти змінювали одна одну, блукаючи звивинами мого травмованого мозку. Вони наповнювали серце, а легені роздувалися разом із міхами. Коли музикант заграв Баха, напевно це була токата і фуга ре-мінор, мені здалося, що моя запалена голова зараз взагалі репне. Я вже не слухав, а відчував музику всім тілом. Мене бентежили низькі звуки, вони проникали мені під шкіру, і здавалося, що то тут, то там музика надуває величезні пухирі і вони вкривають моє тіло. Це була така симфонія, якій потрібний був не простір, а весь космос, всесвіт! Я слухав, розз’явиши рота, як артилерист, котрий береже власні вуха від перенапруги під час залпів гармат. Я отетерів від такого концерту. Мабуть, орган в Стефанкирх не звучав так велично, як цей акордеон на мінус третьому поверсі бункера. Дід мняв міхи, як тісто в діжці, а потім розтягував в сторони так, що, здавалося, розірве навпіл. Звуки линули коридорами, підносилися десь високо-високо до неба і тоді інструмент підстрибував під самісіньку стелю, висмикуючи із сідала, як моркву з грядки, свого пана. Той рішуче повертав його на коліна і продовжував тиснути, давити, мняти, чавити...Як би десь неподалік пролітали ангели, вони неодмінно зупинилися послухати цю божественну музику.
Сива голова артиста хиталася в такт музики, намагаючися дзьобнути в ті міхи, аби співаючий дух вирвався з утроби акордеону догори, щоб десь на небесах звучати на волі і без примусу. Ой, і добряче набив боки своєму товаришеві дід! Гамселив, наче це була його остання сюїта, ніби він стояв перед райською брамою і грав в надії отримати перепустку до життя вічного. Я ніколи і не уявляв, що людина здатна так грати! Хтозна, можливо це тільки мені здалося...Але я бачив себе не в пеклі війни, а в самісінькій оркестровій ямі едемського саду.
Після Баха музикант заграв тірольські мелодії і польки. Тоді я вже зміг перевести дух. Плечі мої опустилися донизу, я оглянувся і з прикрістю побачив де я...
Потім були танго, моє улюблене танго Ноттурно і чардаш Монті...
Шкіра над раною в черепі пульсувала... Справа в тому, що в ході операції дефект кістки треба було закрити пластиною з благородного металу, але у хірурга не було її, та і де будеш шукати, коли дорога кожна хвилина. Отож лікар просто затягнув шкірою рану й зашив. Внаслідок цього, у мене з’явилася нова чутлива зона в ділянці правої скроні. Отвір в голові став такою собі воронкою, що всмоктувала, як вир у прірву чарівні звуки. Час від часу я торкався пальцями скроні і відчував, що шкіра, натягнута, мов бубон, тремтіла в такт музики. Можливо це була лише ілюзія... Але таке відчуття близькості мозку, що був ось тутечки під моїми пучками пальців, під тоненькою, як барабанна перетинка, мембраною, веселило мене.
Я жартував, що тепер у мене є третє вухо. Одначе, мама не сприймала моїх аналогій і забороняла сміятися над хворобою. Вона переживала, щоб хто не дізнався про мою «ахилесову п’яту». Ще, не дай Бог, вдарить по голові чи наврочить.
Серед людей в бункері часто з’являвся пастор. Він спочатку молився в кутку, а потім ішов й роздавав усім паперові іконки Богородиці з молитвою на зворотньому боці. Дав і мені. Одного разу він підійшов до музиканта, а той саме задрімав. Бачить, артист сопе, а пальці ві сні тиснуть клавіші...
У Відні працювало чимало магазинів. Товари першої необхідності і продукти видавалися за картками, хоча були і дорогі заклади, що відпускали за гроші. Ми частенько ходили подивитися на їх дорогі вітрини, однак більш за все я любив гуляти на Пратері. Це ціле містечко атракціонів, які, як не дивно, функціонували. Частіше за все ми просто споглядали, як розважаються інші. Однак, декілька разів, я все ж таки прокатався на величезному колесові з вагончиками. Воно крутилося дуже повільно, тому я досхочу намилувався Віднем з висоти пташиного лета.
А ще нам подобалося кататися в трамваях. Чи нас жаліли і не вимагали квитків, а чи, взагалі, проїзд був безкоштовний, не знаю. На площі біля Стефанкірх і далі до пам’ятника перемоги над чумою часто влаштовувалися ярмарки. Там проводилися різні розваги і розиграші. Можна було, наприклад, щось корисне виграти в лотерею. Наприклад гуся, чи курку. Виручені кошти йшли на потреби Рейху.
Одного разу ми з Нікою Алємановим блукали центром міста та раптом почули сирену.
— Біжимо! — Ніка потяг мене за руку.
Я ще не зовсім отямився після травми і швидко приймати рішення мені було досить важко. Тому всі навколо вирішували за мене куди йди, тікати, як і де сховатися...Поки я думав, ми вже бігли і Ніка щось на ходу розповідав. Він знав усі магазини, розважальні заклади, кондитерські і кав’ярні.
— Дивись, онде бордельчик! Скоро відкриється. Може в них сховаємося? — кричав він мені в третє вухо.
— Згода! Я люблю солоденьке... — не розуміючи його слів, погоджувався я, бо погляд мій був вже у вітрині кондитерської поблизу Петеркирх. Звідти на мене дивилася невелика цукрова фігура чоловіка в чорному смокінгові, котелкові і тростинкою в руці. Чомусь його обличчя з маленькими чорними вусиками нагадало мені Гітлера. Невже він?!
— Та ти з глузду з’їхав! Це ж Чарлі Чаплін. — розвіяв мої підозри Ніка, коли я йому зауважив про це.
На поверхні почулися вибухи, коли ми вже спускалися сходами в бомбосховище неподалік королівського палацу.
В діерстебіцирку, центральній, оточеній довкола Рінгштрассе, старій частині міста, жили респектабельні і поважні городяни. Багато з них нікуди не виїжджали зі своїх апартаментів. Вони навіть у бункер прибігали з газеткою в пазусі і песиком на поводку. В темряві я бачив погано, тож, обминаючи чиїсь клунки, наступив на хвоста благородному віденському бровкові. Той загарчав, і з люттю вчепився мені в руку. Тепер вже заверещав я. Підстаркувата фрау потягла за поводок і, лаючи пса, почала прив’язувати його до якоїсь залізяки, що стирчала під стіною.
Потім вона кинулася до мене і йойкаючи, стала перев’язувати закривавлену руку. Пам’ятаю, вона весь час повторювала слово «швайн», тобто свиня. Але кого це стосувалося, мене чи войовничого песика, я так і не зрозумів. Мабуть, таки собацюри, бо в кінці фрау простягла мені цілу жменю цукерок і одну рейхсмарку. Пес сидів на прив’язі і сердито ворушив своїми густими бровами.
Ми з Нікою поквапилися піти подалі від тварини.
— Пішли до дівчат! — закомандував Ніка і потягнув мене до кола, що утворили молодички в хустках. Це були україночки, що працювали в господарів центрального району. Ми сиділи біля них і не зводили очей. Які ж вони були вродливі... І це не дивлячись на втому, хвороби і недоїдання.
Вони балакали, перебиваючи одна одну, мовою, якою в нас на базарі розмовляли селяни-полішуки. Ніка лише зирив до гурту, ковтаючи слину, а я розумів все, що вони говорили. Саме від них тоді я вперше почув про великій голод, що був в Україні до війни. Хтось з дівчат заспівав тужливу пісню, де, пам’ятаю, були такі слова: «Якби мати знала яка в мені біда, вона б передала горобчиком хліба».
Багато років по тому, мама розповідала, що тоді у Відні вона познайомилася з людиною, яка жила в голодні роки десь за Києвом і бачила той жах. Це був середніх літ чоловік, що все вмовляв маму покинути ворожіння на картах. Казав — гріх. Колись він був іконописцем. Але в їхньому містечку влада зруйнувала всі церкви, ченців розігнали, а в монастирі зробили в’язницю. Ніхто вже не замовляв святі лики, тому мусив він податися до художньої артілі. Там заробляв малюванням плакатів і гасел. Потім прийшов голод, а за ним мор. Батьки його, брати й сестри жили в селі, а з села не випускали до міста. Тож попухли з голоду всі. Коли ж їх не стало, то вирішив тікати за кордон, бо і в місті люди мерли серед вулиць. Якось вночі йому вдалося вскочити у вагон, що прямував на захід. Як він там переховувався, Бог знає, але кордон подолав і опинився в Польщі. Роботу знайшов відразу. Бо храми були і люди до них ходили. Отож він мамі і розповідав, як йому якось замовили образ Христа з просфорою в руці. В іконостасі мала бути ікона. А він, замість просфірки, намалював велику пшеничну паляницю (мабуть за хлібом скучив, а може хотів, щоб Господь нагодував тою хлібиною всіх його земляків, що залишилися в рідному краю). Священик посміхнувся, а майстер і каже: «Там, у Радянській Україні, наді мною теж сміялися. Казали, на твої плакати хоч молись — очі, як у святих, та ще й бородаті». Потім за голод йому розповів. Батюшка знизав плечима, помовчав, перехрестився...і забрав ікону.
А тоді з Нікою ми довго блукали підземеллями (під центром Відня ціла система лабіринтів) і, нарешті, вийшли на поверхню. Але, зовсім в іншому місці. Знайшовши Рінгштрассе, поспішили додому (ми так і називали наш локаль). По Кертнерштрассе добралися до каналу і пересікли його через Шведенбрюке (шведський міст). За мостом починалася Таборштрассе, яка простяглася аж до самого Нордбангоффа (північного вокзалу). На Таборштрассе я зазвичай зупинявся біля стіни Таборкірх. На ній бів намальований штурм Відня шведами. А трохи далі за кірхою був поворот до нашого провулку Гайдґассе.
Ми не зрадили традиції і зупинилися біля кірхи. Ніка захоплювався баталіями, військовими мундирами, зброєю і всім, що пов’язано з військом. Задерши голову і роззявивши рота, він вкотре вп’явся очима в картину, стежачи за ядром, щойно випущеним з гарматної пащі. А я раптом помітив «старого знайомого» — малюка, який з мамою виходив з храму. Хлопчик лише вчився робити перші кроки, тримаючись за мамину руку. Він довірливо відкривав свої променисті очі кожному, хто цікавився його персоною. Я часто зустрічав їх на цьому місці і, роблячи вигляд, що милуюся картиною, крадькома спостерігав за його невпевненими рухами. Невже і Гітлер, думав я, був таким же малесеньким пуцьвірком і так щиро дивився на оточуючих його людей? Так же прагнув навчитися ходити, говорити, читати, писати, молитися... Хіба яка мама вчить вбивати?
Малюк впізнав мене. Наші очі зустрілися і посміхнулися.
— Гут абент, кіндер! — зовсім не очікуючи такого від себе, вигукнув я. На мене дивилися допитливі і вдячні (напевне, лише з того, що я привітався), повні небесної чистоти дитячі очі. Мені так закортіло зробити щось приємне цій маленькій людині. Рука сама полізла до кишені.. Ось вона! Намацавши в брюках холодну гільзу, яку підняв десь на вулиці, я витяг її і дав малюкові. Той, вивільнивши руку з маминого кулачка, протяг до мене обидві долоньки.
— Данке шон! — засміялася мама нам навздогін.
Багато років по тому, під час навчання в інституті, я зайшов в музей іграшок і побачив у вітрині ляльку, якою бавилися дітлахи блокадного Ленінграду. Це була така ж гільза, але з того боку, де капсуль, була нап’ята дерев’яна голова з довгим носом, а з протилежного — стирчали дерев’яні ніжки. Такий собі солдат Буратіно...
А ми йшли далі з Нікою, сміючись і жартуючи — так розвеселив нас малюк. Настрій був пречудовий! На вулицях рясно цвіли абрикоси — найперші вісники воскресіння природи. Цвіли розкішно! Навіть ті дерева, що були пошкоджені важкою технікою, загоїли свої рани глеєм, таким духмяним на сонці, і уквітчали гілки рожевим цвітом. То там, то тут крізь бруківку пробивалася перша зелень.
— Дивись, Левко, тьотя Маня! — радісно повідомив Ніка, смикнувши мене за рукава.
Справді, попереду, на розі з Гайдґассе, я побачив маму із сестрами.
— Де вас носить лиха година? Чи ви шляхи погубили? — налетіла вона на нас.
— Ми гуляли, мамо... — я почав виправдовуватись.
— Бомби з неба летять, а вони «гуляли»! А те що в матері серце рветься ти не подумав? — я похнюпився, бо добре знав — треба переждати. Як сильно я не нашкодив би, а мама все одно потім пригорне і пожаліє.
— А ти? Ти ж старший, розумніший мабуть, — це вже до Ніки. — Чому не сказав, що досить лазити? Що пора додому. Га?
Ніка стояв і поглядав то на мене, то на маму, то на Ларису. Він не міг не дивитися на неї — так вже сподобалася моя чорнява сестричка цьому балканському шибайголові. Ніка більш за всіх зрадів цій зустрічі. Але ж і сестри встряли в суперечку, докоряючи нам. Особливо дісталося Ніці від Лари, так його вже шпетила! Мабуть, від великої любові, подумав я. Ніка відбивався як міг, сестри торохкотіли сороками, мама вказувала пальцем на небо, де, мабуть, пролітали ті бомби, а я захудукав, як одуд, добираючи потрібних слів. І лише місцевий пес Кройцер, що стояв між нами, ласкаво дивився мені в очі і співчував. А як інакше? Хіба я з ним не грався, не бігав навипередки бруківкою? А коли добрі фрау пригощали мене цукерками, хіба не ніс в жменьці шматочок своєму чотириногому другові? А коти? Скількох ми з Кройцером позаганяли на дахи і мансарди. Ми тепер їх вічна опозиція. А от дітей пес любив! І розумів їх, якою б мовою вони не зверталися до нього. Він був середнього собачого зросту, з міцними лапами, але непропорційно малою головою (тому його, видно, й назвали Кройцером, років сто назад, так називалася найдрібніша з монет). Тим не менш, морда його була приємна, особливо на дотик. Великі вуха зазвичай спочивали на потилиці або звисали на скроні і були завжди теплими. Густі сиві брови додавали виразності і мудрості всій його сутності. Погляд темних очей був рішучий, але добрий.
Раптом звідкілясь заволала сирена.
— Ой, Матінко Божа, ховаймося! — мама, як квочка огорнула своїх дітей крильми і потягла в провулок. Ми побігли, Ніка за нами. Через дорогу від нашого локалю, стояв п’ятиповерховий житловий будинок. В ньому був великий підвал, де ми часто рятувалися від алярмів, особливо, коли не встигали до сховища. Ми вже бігли сходами донизу, коли Кройцер загавкав.
— Чего ти бжешеш? — з переляку мама заговорила польською.
Ми разом повернулися до входу. Кройцер вперся щосили лапами в поріг і, напруживши м’язи, ричав.
— Не хоче йти, тварюка, — прокричав Ніка, намагаючись силоміць завести пса до підвалу. — Можливо десь внизу собаки!
— Е, ні, не буде діла, — сплеснула долонями мама. — Завжди спускався з нами, а тепер ніц не хоче. Вертаймося!
Ми повискакували надвір і побігли знову до Таборкірх. Кройцер стрибав поруч зі мною і підвивав. В його голосі я чув: «Покваптеся! Мерщій під землю! Шнелє!». На цей раз пес першим вбіг на сходи, що вели до підземелля під храмом. Я побіг за ним, за мною мама, дівчата... Ніка чогось забарився і стоячи на тротуарі пильно вдивлявся в небо. Коли він, нарешті, догнав нас, то урочисто повідомив, що прилетіли Івани, а вранці були американці.
— А що одна холера, що друга — вшистко єдно23, аби їх не бачити. — бубоніла мама, вмощуючи нас на старій канапі (і звідки вона там взялася?).
— Тут можуть бути клопи. — зауважив Ніка. Але ніхто вже не зважав на такі дрібниці. Ми повсідалися і причаїлися. Мама притулила мене до себе і почала гладити волосся. А я не гладив — просто поклав долоню на кройцерову голову — таку теплу і приємну, шовкову собачу гривку. І так мені стало добре і затишно, що я задрімав. Лише інколи, коли десь нагорі вибухали снаряди, я сіпався, а пес ховав морду до моїх колін.
Після нальоту ми не побачили знайомої п’ятиповерхівки. Натомість, посеред вулиці височила руїна. До нашого помешкання пробиралися крізь гори сміття і каміння. Ось чому, виявляється, собака не хотів заходити до будинку. За спасенне життя мною привселюдно була обіцяна песику винагороду. За декілька днів біля одного з таборів я знайшов великого суглоба. Німець, що охороняв табір, подумав, що я шукаю патрони і нагнав мене звідти, засвистівши на всі груди.
VIII
12 квітня 1945 року наші війська звільнили Відень (пізніше, в знак подяки, на одній з центральних площ міста, з’явиться пам’ятник радянському солдатові у золотій касці). Місто було в руїнах. На дунайському каналі майже не залишилося вцілілих будинків. Був спалений Бургтеатр, багато гарних споруд лежало на землі. І навіть вежа Стефанкірх втратила після бомбардування свою чарівну верхівку. Великий дзвін великого собору Відня був розбитий на шматки.
Одного дня до нашого помешкання увірвалися військові з червоними зірочками на пілотках. Ми дуже зраділи — бо ж наші! Натомість зустріли грубість і хамство людей напідпитку. Вони зневажливо розмовляли з нами, лаялися, брутально залицялися до Лариси, називали зрадниками. За їх наказом ми мали прийти на збірний пункт на Пратері і там отримати документи на повернення. Наступного дня, попрощавшись з сусідами, які теж складали клунки, і Алємановими, ми прибули до призначеного місця. Весь день нас протримали, а під вечір відправили на схід. Від’їхавши доволі далеко від столиці, поїзд зупинився в містечку під назвою, здається, Брукандерляйтер. Там знаходився фільтраційний табір для від’їжджаючих в СРСР. Годували добре: суп гороховий, гречка, і, навіть, м'ясо!
Декілька днів ми жили в бараках і ходили на бесіди-допити до офіцерів. Щоразу інших, треба зазначити. Нас дуже пильно опитували. Їх цікавили не лише паспортні дані і місце проживання, але де, коли і при яких обставинах ми спілкувалися з німцями. Мама приховала операцію в німецькому шпиталі, наче нічого не було. Вона і сестрам наказала мовчати про цю подію. А мене просила вдавати не сповна здорову на голову людину. Так і вийшло, наче з німцями ми й не контактували взагалі. Мені не подобалася моя роль (я переважно мовчав і з усім погоджувався). А на дворі була весна, цвіли дерева. Однак, не до весняного саду тягло мене з тих кабінетів, а до величезної «Пантери», що стояла край табору. Я вперше побачив таке страхіття і з нетерпінням чекав можливості полазити навколо танку. Там завжди збиралося чимало дітлахів.
Додому їхали довго. Наш шлях пролягав через Будапешт, Чоп, Ужгород, Львів, Рівне, Лунінець. Нарешті добилися до Пінська. Прийшли до хати, а там живуть люди. Начальник карного розшуку, старший лейтенант з дружиною поселилися. Прийшлося йти в прийми до баби Насті, пізніше жили у баби Олі. А через рік повернувся батько з в’язниці (його совєти попотягали за те, що залишився в окупації), і ми подали в суд на постояльців. Рішенням суду нас було повернуто до рідної домівки.
IX
1954 рік.
Лист від Левка:
«Дорога матусю, вітаю тебе з берегів Неви! Дякую вам із татом за посилку. Усе було дуже смачне, особливо сало і тістечка. І хрін! Це вже тато постарався, я знаю. Щоб ніхто не сказав, що батько чогось пошкодував. Про мене не хвилюйся, я не тільки вчусь, а ще й працюю. Рубаю дрова для студентської їдальні, а після мене там добряче годують. Як ти кажеш, «від пуза». Ще й зарплата накрапає. До Лариси частенько заходжу, а на вихідні — так завжди. Вона з чоловіком живе в самому центрі міста. До мене ставляться з любов’ю і розумінням, тому голодним ніколи не відпускають. У неділю сестричка зробила галеретку24, таку, як ти ще за Польщі робила. Вишнева! Смакота! Після інституту радять мені піти лікарем на флот, Микола обіцяв допомогти. Я з радістю! В морі добре платять, а я так хочу перекрити вам дах. Головне — пройти медкомісію. Хоча в мене й дірка в черепі — ти десь в коробці приховала мої кісточки, так ніхто про це ж не знає. Не переймайся! Голова не болить, почуваю себе прекрасно, сплю богатирським сном. Учуся, ти знаєш, відмінно, тягну на червоний диплом!
Тиждень тому я провів перший психотерапевтичний сеанс! Ось як було. Я вчуся у професора Буля (я вже писав про нього). Він проводить сеанси гіпнозу для групи пацієнтів у спеціальній аудиторії. Це найтихіше місце в лікарні, бо жоден звук не повинен відвертати уваги хворих. Усі сідають в зручні крісла і заплющують очі. Професор починає говорити.
А вчора професор мені каже: «Я повинен бігти в ректорат, а сеанс уже призначено. Проведеш ти. Довіряю тобі як найкращому з учнів». Я зайшов, сів за стіл. А там історії хвороб цих пацієнтів уже лежать. Як подивився! Той директор заводу, той начальник тюрми, той кандидат наук, той ад’ютант якогось генерала... чоловік двадцять! А діагноз у всіх один — невроз. Це таке нервове виснаження. Спочатку хвилювався, відтак бачу: від моїх слів всі починають засинати, а директор заводу аж захропів. То я провів до кінця цілий сеанс. Буль мене похвалив другого дня. А пізніше розповів, як начальник тюрми запрошував на екскурсію, а той йому каже, що мій учень Лев Петрович прийде подивитися. Посміялися ми з профессором трохи, бо йти до буцегарні хто захоче?
Отак, мамо, ще рік, і закінчу навчання. Лікуватиму людей. І тебе з татом, і всіх рідних. Так як ти хотіла. Тобі за мене соромно не буде...».
1 магазин — пол. Авт.
2 копченості — пол. Авт.
3 бунька — глечик, казанок — місц. Авт.
4 монастир — пол. Авт.
5 дочка — пол. Авт.
6 скриня — пол. Авт.
7 кошик циліндричної форми — місц. Авт.
8 дерев’яна довбанка для прання — Авт.
9 сарай де коптилися м'ясо і риба — місц. Авт
10 Помер Марко, помер, вже на дошці влігся, коли б йому заграли, то іще б підвівся! — пол. Авт.
11 суп — пол. Авт.
12 священнослужитель, ксендз — пол. Авт.
13 східні околиці тодішньої Польщі — пол. Авт.
14 село біля Пінська — Авт.
15 Папі Римському — пол. Авт.
16 католицький єпископ — Авт.
17 Нідершлезінг — земля Нижня Силезія — Авт.
18 2-й район — нім. Авт.
19 покривало на ліжко — пол. Авт.
20 1-й район — нім. Авт.
21 4-й район — нім. Авт.
22 кульба, тростинка, ковінька — Авт.
23 все одно — пол. Авт.
24 желе — пол. Авт.
