Панагія

Через тиждень був храм або престол, як у нас старі люди кажуть. Люду понаїхало і київських, і з довкружніх сел. Але, як і завжди в ті часи, преважно білі хусточки заполонили церкву і подвір’я. Чоловіків, «раз два й обчовся», як казала свічниця баба Варка. («Де твій? На хазяйстві лишила, а твій Гриць, га? Спить з нічної. Закрила в кватирі, хай хропе до обіду!» — гомоніли парафіянки).

Святкова служба почалася з акафісту. Духовенство поставали в притворі і перешіптувалися, виглядаючи владику. Аж ось і машина. Старенька «Волга» під’їхала до самих воріт і з салону вийшов середніх літ, але вже із сивою борідкою, єпископ. Надівши чорного клобука, він поблагословив обома руками святковий натовп і попрямував до храму. Люди утворили живий коридор і поштиво схиляли голови коли владичий погляд потрапляв на них.

Анатольович прийняв посох у владики біля самого входу і поцілував йому руку. Коли він підводив голову, очима зачепився за широкі груди єпископа. Так, так, поверх чорної ряси на преосвященній шиї спочивала його робота. Той самий образ Богородиці з немовлятком, що він колись реставрував.

Майстер не міг помилитись. Це саме той образ, де кожна перлина зігріта його дбайливими пальцями. І немовлятко так ніжно притискається до мами, до святої Мами… У Анатольовича раптом промайнули думками все його дитинство і мама, ще молода, завзята, весела, і батько біля ікони, і сільській храм, і як його розбирали по цеглині комсомольці, серед яких був його старший брат.

Всю службу Божу Анатольович крутився навколо єпископа, як бджілка. Був єдиною сволоччю, як кажуть семінаристи. Тобто ніс за владикою довгу мантію (волочив — ось звідки ця лайка). Підносив і уносив, подавав і забирав. Хукав на архіпастирські окуляри так, що ті вкривалися рясними росами, як зело в Іванів день; а потім тер-шатирив, щоб владичні очі добре бачили літери в Євангелії і служебнику. Добре обдивлявся облачення на його кремезній фігурі і квапився застебнути кожного ґудзика, замкнути найдрібніший гачечок, зав’язати мотузочку. І навіть коли у владики розв’язався шнурок, то він був єдиним, хто запримітив це неподобство. Присів у вівтарі, ще й став на хворе коліно, і дбайливо, як рідній дитині, зав’язав бантик на лаковій тухлі.

Весь цей час Анатольович не зводив очей з Богородиці на грудях у владики. Тільки зараз він зрозумів і відчув душею, що любить Її більше аніж власне коштовне оформлення, свою роботу, в яку вклав, мабуть всього себе.

Після літургії був молебень, водосвяття, проповідь, вітальне казання єпископа Стефана. Попід срібноголосі переливи дзвонів клірики храму і члени десятки почимчикували до трапезної, де вже парувала картопля з вишкварками, біліли сметанковими боками смажені карасики, гойдалися маслюки в часниковому маринаді, виймали ніздрі різноманітні соління, печіння та інші творіння тендітних, але таких талановитих до всякої кулінарії жіночих рук. Серед двору на вогнищі під чавунною кришкою доходила архирейська юшка, яку так поціновували старі друзі — владика і настоятель.

За обідом були тости за торжество Православ’я, за боголюбивий народ і за владу, яка після святкування тисячоліття хрещення Русі дала свободу Церкві, повертала храми і монастирі, дозволила відкривати семінарії і видавати духовну літературу. Влучивши момент, коли наливав чарку архирею, Анатольович підсів поближче до нього — на краєчок стільця, що був ще теплим від сідниць настоятеля і, подивившись в добрі і блискучі від багатої трапези очі, мовив:

— Владико, дозвольте мені щось запитати.

— Будь ласка, будь ласка — приємним баском відповів архирей.

— Гм…гм…Бачте, до служіння вівтарного був я все життя робітником на заводі…ювелірному, так би мовити. Прикраси робив, нагороди, годинники, портсигари і чого тільки не довелось майструвати.

— Так, цікаво…А в чому власне питання?

— Зараз, зараз, ваше преосвященство. Так ось принесли мені одного разу ікону для реставрації, медальйон великий. Від жінки першого секретаря обкому партії. Я для цього медальйону зробив оправу з перлів. Чимало років минуло, і ось тепер я бачу цей образ…На ваших грудях, владико! Як він потрапив до вас?

Спочатку слухаючи неуважно, владика все більше повертався до дячка, і його очі тверезішали, ширшали і відкривали співрозмовнику глибини душі людини мудрої, чуйної, уважної до чужих проблем.

— А як вас звати? — якось по складах запитав владика.

— Раб Божий Андрій.

— Андрію, я бачу в вас рідну душу. Цей образ Діви Марії Жировицької був першою в моєму житті іконою. До двадцяти років я не знав Бога, оскільки мої батьки були комуністами. Мій тато був першим секретарем обкому і мав захоплення — колекціонував значки. Так ось, друзі подарили йому на ювілей цей образ. Батько повісив його в колекції на стіні, але за шторкою, показуючи лише деяким близьким і перевіреним товаришам. Я заглядав за ті потаємні куліси, коли ніхто не бачив, це була моя перша зустріч з Богом. Я пригадав, що саме такий образок я бачив у дитинстві, провідуючи бабусю на білоруському Поліссі. Біля нього вона щонеділі запалювала лампадку і молилася. І ось в свої парубочі двадцять років я почав молитись. По-своєму, керуючись якимось прапрадідовим кличем, відчувши сяйво, що огортало серце, підносило дух, розхитувало розум, відштовхуючи його від сімейного марксизму-ленінізму в бік такого жаданого, потрібного, більше аніж повітря, Православ’я. Потім я почав відвідувати храм, говіти, читати Біблію. Але це вже було пізніше. Якби ви знали, Андрію, який я вдячний вам, за ці переживання і за цю панагію. Так вона зветься, а в перекладі з грецької значить — Всесвята. Ми ж частіше кажемо Пресвята. Панагію завжди носять архиреї — це частина нашого вбрання. Хіба я міг подумати в юності, дивлячись на Богородицю, що колись одіну Її образ на свою грішну шию. Спасибі вам, дорогенький…

Владика перевів подих і обома руками стис руку Анатолійовича, а потім підніс її до своїх вуст і поцілував.

— Що ви, владико, не ви, а я мушу цілувати вам руки. Я недостойний паламар, а ви святитель — змішався дячок.

— Ми такі ж недостойні, як і всі люди. Через вас я обрів віру. А це найбільший скарб на землі. І мені приємно, що цей скарб ми відкрили з вами разом. З милості Божої ви, талановитий майстер, тепер теж служити Богові і ми з вами розмовляємо однією мовою. Ви зробили багато прикрас, багато чим догодили людям. Та найвишуканіша прикраса, найпрекрасніша, найцінніша не для людей, а для Бога — ваша власна душа в оправі віри, огранена надією, оповита любов’ю до Богородиці.

Дві пари очей дивилися так, як дивляться один на одного батько й син після багаторічної розлуки. Одні жваві, енергійні, захоплені, а другі — спокійні, глибинномудрі і теплі. Так буває, коли зустрічаються люди, які чекали один одного дуже довго, навіть не усвідомлюючи кого вони чекають і для чого, і лише підсвідомо відчуваючи, що вони в пошуці, що їм когось не вистачає. Бог зводить людей і лаштує їхні долі так, щоб ясним вогнищем зривалася любов між ними, щоб ставали вони родичами по духу.

Коли трапеза скінчилася і клір розійшовся по домам, на церковному подвір’ї залишилося троє. Давні і недавні друзі. Владика мав наміри провідати стареньких батьків на Печерську, а отець настоятель, маючи до нього розмову, збирався проїхатися з ним містом. Підійшовши до автомобіля, владика поблагословив дячка і тричі по-дружньому з ним почоломкався. А потім дістав із салону картонку і простягнув паламарю.

— Тільки не кажіть, що ви не зможете приїхати. Візьміть, це вам. Це ікона Жировицької Богородиці. Коли ви завітаєте до мене в Мозир, ми обов’язково відвідаємо з вами старовинну обитель, де сотні літ зберігається чудотворний кам’яний образ Пресвятої Діви. До речі, моя панагія має такі самі розміри що і першообраз з містечка Жіровіци. А настоятель вас благословить на це паломництво, правда, отче? — мовив, прощаючись, владика. Посміхнувшись, він надів клобук і сів в машину.