Вікторія Осташ: «Літстудія — живий організм, «тіло» рухоме, змінне» (Тетяна Винник)

Літстудія «Перехрестя», що при НСПУ, ще досить молода. Вона практикує виїзні зустрічі «перехресників» з колективами інших відомих літературних студій та об’єднань, «чаювання» в бібліотеці, відвідування фестивалів та «поетичних дуелей» з іншими літоб’єднаннями. Увійти до її кола може кожен, якщо він є творчою особистістю, зберігає молодість душі і схильність до копіткої праці над собою. Керівник «Перехрестя» — Вікторія Осташ. За фахом вона літредактор, кандидат філологічних наук, викладач КНУ театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого, автор поетичних збірок «САД-О.К», «Візії», романели «Пристрасті за генієм» та низки оповідань. Сьогодні ми поговоримо з Вікторією Осташ про роботу літстудії та літературу в цілому.

— Вікторіє, літстудія «Перехрестя» при НСПУ — досить молоде угрупування. Хто був ініціатором створення? Адже «Перехрестя» працює паралельно з давнішою літстудією при НСПУ «Радосинь», якою керує Дмитро Чередниченко… «Перехрестя» — альтернатива радосинцям?

— Справді, наше «Перехрестя» ще молоде: 2012 року відзначатимемо дев’ятиріччя, дата не «кругла», але ж… А створено літстудію з ініціативи В’ячеслава Медвідя. Для мене така його пропозиція була несподіванкою, мені самій щось таке, мабуть, не спало б на думку. Раніше відвідувала багато літстудій, літтусівок, але завше — у ролі спостерігача, який ліниво розсівся десь у затишненькому куточку і трохи зверхньо розглядає учасників і очільників зібрання. Власне, за таку легковажність і поплатилася — сама опинилася в ролі очільниці, а вже хтось інший спокійнісінько споглядає за моїми недосконалими діями…

Щодо паралельності-то ми іноді перетинаємося із «Радосинню», чи то радше — зокремими «радосинцями», дехто з яких частенько «перехресничають», та й на інших «майданчиках» зустрічаємося: на «Медвіні», наприклад, а також на Севама-фестах, на засіданнях студії «Свіча-до-слова» тощо. Особисто дуже поважаю Дмитра Чередниченка як людину винятково обдаровану, до того ж — із величезним досвідом організатора і просвітника. Але то, як на мене, зовсім інше покоління, інше бачення літпроцесу — і він, ібільшість радосинців. На відміну від «Радосині» наша літстудія має виразний урбаністичний ухил. Чи є ми альтернативою? Можливо, для когось саме так, але я цього питання не досліджувала…

— Вікторіє, знаю (бо й сама була активним учасником «Радосині»), що «радосинцями» були такі відомі зараз постаті, як Олеся Мамчин, Дмитро Лазуткін, Катерина Міщук, Ярослава Шекера та багато іншої молоді…

— Погоджуюсь, Тетяно, усі вони є цікавими і нині досить відомими. Наша літстудія також багата на нові імена і непересічних особистостей: це і Надія Садова, і Леся Мручківська, і Валентина Захабура, і Володя Осипенко, і Оксана Шафаревич (яка є також активною учасницею гутірки Севама), і Світлана Шинкарук… Приємно, що і колишнім «радосинцям», і теперішнім «перехресникам» не лише не тісно в лоні сучасного літпроцесу, а й вдається повноцінно співіснувати.

— Важко очолювати таку літтусівку?

— Не скажу — важко, більшою мірою — цікаво. Звісно, бувають моменти розчарування, відчаю навіть, особливо коли стикаюся з непереможною інфантильністю учасників… А ще дратують питання, як-от: «А що, „Перехрестя“ ще існує?» — від тих, хто колись був із нами, але потім дещо відійшов. Творчі особистості — кожна на своїй хвилі, то й не дивно, що усі вони потребують особливого підходу (і хвилі, і особистості). Іноді мені здається, що все — не витримаю. Але щоразу в такі часини надходить несподівана і потужна підтримка: чи то від постійних учасників (завсідників літстудії), чи то від «нової хвилі» «перехресників». Тож поки що тримаємося!

— Чим займається літстудія «Перехрестя»?

— Майже всім, що пов’язано з літературою. Від банального — «читаємо-обговорюємо своє і чуже», до промо-заходів, повний цикл… Є традиційні речі — планові «офіційні» зустрічі в Будинку письменників на Банковій; неформальні чаювання-кавування в дитячій бібліотеці на Білоруській; імпровізовані поетичні читання в середмісті — біля пам’ятників видатним особистостям; колективні творчі вечори за межами НСПУ — в Національному музеї Тараса Шевченка, у театрі «Колесо»… А трапляються і зовсім несподівані речі, серед яких — співпраця із волонтерами, які збирають кошти для дітей із онкозахворюваннями. Минулого року відбулися кілька благодійних акцій від «Перехрестя» в НСПУ, Музеї Шевченка (за активної підтримки Василя Портяка), в культурному центрі при одному з київських храмів, «Київському Єрусалимі». Співпрацюємо з іншими літугрупованнями, активно «фестивалимо», беремо участь в колективних виданнях, тематичних збірках, організовуємо публікації в періодиці, працюємо над літстудійним сайтом. Дехто з перехресників має власні книжки, одноосібні творчі сайти…

— Оновлюючи свій профайл на одному із сайтів, Ви написали: «Щоранку прокидаюсь, аби заново досліджувати — квартиру, будинок, вулицю, місто, всесвіт… власну душу». Ви досліджуєте і літературний процес. Яка сьогодні молода література?

— Досліджую… Іноді не як автор і не як знавець і викладач літератури, а як психолог (за фахом я літредактор, а вони, кажуть, мають бути психологами…) чи навіть патологоанатом. Багато нездорового, «мертвого» доводиться констатувати… А молода література — вона різна, як і повинно бути. Є багато помітних, цікавих явищ. Іноді дивую студентів твердженням: «Я близько знайома принаймні із кількома сотнями достойних поетів і прозаїків…» Власне, у цифрах найбільша проблема — пишуть нині чи не всі. Нещодавно почула в рекламі якогось торговельного центру: «Чим більше у нас відвідувачів, тим нижчі ціни!» Чи не так само із письменниками нині? Неймовірно зросла кількість авторів (із досить високим технічним рівнем, до якого не всі вони «доростають» — етично, естетично, психологічно, зрештою — за життєвим досвідом), відповідно — ціна слова знижується, не кажучи вже про відповідальність перед аудиторією, про яку згадувати нині вважається ознакою «несучасності»… А найпривабливішими для мене є твори, в яких одним із «героїв» є мова, бо якщо навіть сюжет карколомний, чи то рими несподівані, на суто технічному рівні, а мова сира і сіра, щось ніби не спрацьовує! Не люблю політики і «грубої» публіцистики в художній літературі, показового хизування негативом, так званою «чорнухою», такий собі дитячий максималізм. А ще — одразу відкидаю поверхові, «не пережиті» автором речі, «гладенькі» логізовані і псевдонеологізовані побудови. Мені здається, часи «концептуального збоченства» минають, натомість повертається непідробна щирість, сповідальність…

— Вікторіє, літстудію «Перехрестя» відвідують люди різного віку. Як знаходите ключик до спілкування?

— Ключика власне і не шукаю: просто намагаюся ставитися до всіх рівно, стримано, але з увагою, із зацікавленням, щиро, не лицемірити. Трапляються різні варіанти: до нас якось жінка-психоаналітик заходила (мабуть, матеріал для дослідження шукала…), а найчастіше невизнані генії турбують — м’яко покритикуєш такого, а він незадоволений: «не оцінили…» Такі зазвичай надовго в літстудії не затримуються. Вважаю це явище нормальним: літстудія — живий організм, «тіло» рухоме, змінне. Залишається здорове «ядро», до якого зазвичай «доростає» нове покоління. Це ніби ящірка, у якої хвіст відпадає, але за потреби — знову нарощується. Радію, коли «нарощування» за рахунок школярів відбувається, вони іноді на щось таке несподіване здатні (в хорошому сенсі, звісно)…

— Чи може бути письменник успішним? Від чого залежить його успіх?

— Дуже хотілося зачепити тему успіху в літературі, як поточного, так і довготривалого. У чому вона, успішність письменника? Чи то в кількості публікацій, виступів у ЗМІ, на численних літакціях, чи то в гонорарах? Чи гарантує то все авторові світову славу на багато років наперед? А може, успіх — у внутрішній площині? У перемогах над собою, у відмові від звичності, у пошукові нових «поворотів» ніби вже відомих тем, у відкриттях і знахідках, нехай вони всі надто суб’єктивні і недоказові… Дуже часто молоді хибують на своєрідне неандертальство, невігластво, бо надто мало і не досить глибоко обізнані у творчості своїх попередників. Нещодавно для роботи перечитувала «Музей живого письменника» і «Спектакль» Володимира Дрозда і впіймала себе на думці, що майже ніхто із нинішніх фігурантів літпроцесу так відверто не викривав своїх власних гріхів (хизування успіхом, вивищування над звичайним людом, намагання догодити масовому смаку). Мабуть, такого письменника можна вважати справді успішним, бо він переміг щось у собі — якусь недосконалість власної авторської природи… Звісно, то надто дискусійні міркування. Не претендую на всеохопність і докінечну правоту.

— Побажання читачам…

— Перш за все — позитивного мислення… Шукати і віднаходити світлини з-поміж негативів, правдиві коштовності в купі гною. І не боятися бути собою, виявляти щирість, живі почуття одне до одного. Будь-що залишатися справжніми. Розрізняти й обирати справжнє — і в звичайному житті, і в мистецтві.

Літературна Україна