Постріл у минуле (сучасна фантастика)

Сорок четвертий президент України Роман Бандура сидів у своєму кабінеті. Поруч на дивані, заповнюючи його половину своїм круглим тілом, разташувалася дружина президента Галя. За спиною голови держави стояв охоронець Вася, відомий тим, що ніколи не блимав очима.
- Ну хто там іще? - втомлено запитав президент, і його густі чорні брови ізігнулися від страждання.
-То, мабуть, Петро прийшов із своєю культурою, - незадоволено сказала дружина і стала знервовано орудувати голкою. Вже другий тиждень Галя вишивала золотими хрестиками рушник з написом «2128 року гідну зустріч!».
- Давай його сюди, - президент глянув на охоронця Васю. Той, як завжди, дивлячись перед собою своїми біло-блактними очима, натиснув на кнопку пульту.
В кабінеті виник Петро Петрович Голобуцький, міністр культури. Це була жвава людина з швидким поглядом і червоним носом, який під час дихання трохи рухався. Петро Петрович нещодавно відзначився на всю державу новим проектом. Посеред столиці України, міста Фастова, було встановлено пам’ятник невідомому гетьману. Кам’яний лицар сидів на коні. Лівою рукою він тримав булаву, а правою, скрутивши комбінацію, яка серед некультурних людей називається «дуля», показував її сусідам на Сході.
- Петю, тільки швидко, бо справ багато, - сказав президент, і згадав, що на нього чекає рибалка, урочиста дегустація варення останнього врожаю, а потім ще обід і сон.
- Та я коротенько, - заговорив Петро Петрович, поводячи на різні боки своїм червоним носом.
- Отут новий проектик, - міністр розгорнув рулон паперу і, притримуючи його підборіддям, став показувати на малюнку.
- Оце, Романе Степановичу, буде у нас пам’ятник Жертвам кризи 2008 року. Отуточки, значить, безробітні стоять, оце уламки банків, що луснули. Треба тільки ваш підпис, щоб, значить, грошики...
- А це що там стирчить? - раптом спитала Галя, вказуючи на малюнок,- Ніби дрючок якийсь.
- Це, Галино Семенівно, я вибачаюсь, не дрючок, а символічне зображення. То рука Москви, яка нам оцю кризу і вчинила.
- Ні, Галю, з рукою Москви, там не погано задумано, - сказав президент і повернувся до міністра. - Так, Петро, давай далі, а про гроші я потім подумаю.
- А далі, пане президенте, просто свято. Свято духовності! - Міністр озирнувся на двері, і звідти два помічники викотили невеличку платформу, на якій лежали товсті важкі книги.
- Нарешті таки скінчили видання, - Петро Петрович зітхнув, ніби він сам вручну надрукував оті товсті книжки. – Дванадцять томів, Романе Степановичу! Загальна назва «Історія гноблення українського народу катами, які називались братами».
- Гаразд, - сказав президент, - нехай поставлять десь у шафу, а я потім почитаю.
- Ні, не гаразд, - втрутилася Галя, - дванадцять томів – то дурня, треба було двадцять п’ять чи більше. Бо душили нас так, що дихати не було чим! Пам’ятаю бабця мені розповідала, що її діда в школі примушували вчити на пам’ять «Чуден Днепр при тихой погоде». Ну, яке вам діло до нашого Дніпра, нелюді?!
- Ваша правда, Галино Семенівно, - швидко погодився міністр. - Та ми іще надрукуємо, матеріалу ж море.
Петро Петрович зробив маленьку паузу, очі його забігали швидше, і він, хекнувши, сказав:
- Тут у мене іще один геній.
- Хто-хто? - перепитав президент.
Петро Петрович зрозумів, що помилився. Бо спеціальним президентським універсалом було визначено, що в країні тільки один геній – той, хто пише універсали.
- Я хотів сказати один винахідник. Він, може, Романе Степановичу, трохи теє, але ж ви знаєте, всі оті науковці з тарганами в голові. Дозвольте я його покличу.
І не дочекавшись президентської команди, Петро Петрович махнув комусь за дверима.
В ту ж хвилину до кабінету стала просуватися дивна споруда на дерев’яних колесах. Конструкція складалася з туго переплетених гілок верби та очерету. Уся вона була обтикана гарбузами та глечиками. Всередині щось гуло, а зверху виходив ледь помітний димок. Штовхав її не менш дивний чолов’яга з розпатланим сивим волоссям, у старих пластмасових окулярах, які в двадцять другому столітті на Україні вже ніхто не носив.
- Дозвольте відрекомендувати вам, пане президенте, професор Сіромашко. - Міністр вказав на розпатланого дядька. – А це, значить, у нього так званий модулятор історичної пам’яті, - і Петро Петрович глянув на чудернацьку споруду.
Президент Роман Бандура незадоволено подивився на винахідника. Останнім універсалом було затверджено, що кожний мужчина вітає лідера держави, тричі присідаючи в гопаку і викидаючи ноги на різні боки. «Точно придурок»,- подумав президент, дивлячись на порушника етикету.
А професор Сіромашко тим часом заговорив скрипучим і трохи істеричним голосом.
- Модулятор історичної пам’яті, шановні, це те, що наші темні пращури називали машиною часу. Вони про неї тільки мріяли. А ми її побудували!
- Ми зараз, пане президенте, - Петро Петрович чарівно посміхнувся, - якщо буде ваша ласка, можемо перенестися в минуле, куди забажаєте, хоч до тих клятих динозаврів!
- Куди?! - озвалася Галя з дивану. - Та президент тільки після грипу! І нащо нам оті динозаври? Нам усяких потвор і тут вистачає!
І Галя швидко глянула на професора.
- Ні-ні, Галочко, я так далеко не поїду, - заспокоїв президент, - тим більше, вже скоро обід. А от у стародавній Фастів чи Пірятин я б, може, і підскочив.
- Нікуди не поїдеш, - сказала Галя, - ще застудишся. Нехай самі до нас приїдуть. Подзвонити їм на мобілу, чи написати «по милу». Мовляв, законнообраний президент, що вже тридцять років очолює націю, викликає тебе, і далі прізвище і посада.
Міністр і президент розгублено подивилися на Галю. Але професор Сіромашко раптом сказав:
- Нема питань! Кого хочете бачити? Зараз викличемо.
- Я думаю, треба когось із гетьманів, правда, Романе Степановичу?
- Так, гетьмана це не погано, - погодився лідер нації. - Тільки якого? У нас їх тисячі.
- А я зараз введу програму, - сказав Сіромашко, - і модулятор сам вибере діяча, що годиться на даний час.
Він відкрив дверцята своєї споруди і став, швидко перебираючи пальцями, бігати по клавіатурі. Гудіння посилилося, конструкція стала тремтіти і випускати їдкий гіркуватий дим.
- Та що це так смердить, аж очі їсть?! – пхекнула Галя, витираючи сльози.
- То, Галино Семенівно, гіркота нашої історії, - зітхнув міністр, теж шморгаючи носом. - Я сам, як почитаю наших вчених, так вранці прокидаюся весь мокрий від сліз.
Тим часом гудіння апарату перейшло в ревіння, конструкція сильно захиталася і раптом завмерла. Бокова стінка вдарилася об підлогу, і з модулятора випала людина.
Це був мужчина в старовинному дорогому одязі. Соболина шапка, червоні чоботи, накидка розшита сріблом, на боку шабля. Чорні вуса були довгими, трохи закрученими. Погляд сталевих очей рішучий, але якийсь задумливий і скорботний.
- Де я? - глухо спитав мужчина, коли професор Сіромашко допоміг йому встати.
- Не хвилюйтесь, на рідній Україні, - сказав Петро Петрович і подумав, що цього гетьмана він не бачив на жодній грошовій купюрі.
- Дозвольте привітати вас, - збентежено почав Роман Бандура, - на вашій, тобто на нашій батьківщині.
Гість суворо подивися на Бандуру.
- Ти хто? - видихнув гетьман
- Що значит, ти хто?! - раптом заверещала Галя. - Перед вами гетьман-президент відповідно до універсалу! І якщо всяке мурло буде йому тикати...
Галя задихнулася від гніву, але гість не звернув на неї уваги. Важким поглядом він подивився на Бандуру і тихо спитав:
- Куди Дніпро подівали?
- Бачите, вельмишановний, - почав президент, опускаючи очі перед поглядом гетьмана, - наша Україна дуже багата. І в першу чергу багата друзями. Вони ще двадцять років тому нам порекомендували цю річку осушити. А на її місці ми поставили музей козацької слави.
Гетьман помовчав, а потім знову спитав:
- А чому твої козаки, як я летів, кричали «файєр»?
Гетьман стиснув зуби і додав, ледь рухнувши губами: «Джонні, файер».
- «Файєр», добродію, це така англійська мова, - втрутився у розмову міністр культури. Річ у тім, що нам, українцям, не потрібно військо. Нас охороняють наші друзі. А ми – найдавніші землероби в світі. Наша справа – сіяти та орати.
Гетьман глянув у вікно.
- А що то світиться під горою? Ніби сонця нема.
- О, тут я поясню! - вигукнув професор Сіромашко. - Бачите, люб’язний, це новий саркофаг. Сучасна промисловість дає багато відходів, і тут рішенням уряду зроблено такий собі могильничок.
- Відходи від друзів? - спитав гетьман.
- А хоч би і так! - огризнулася Галя.
Гетьман замовк, потім глянув на Романа Бандуру. В очах гостя була мука.
- Скажи, а хто такий Іван Крішна? Я чув, як в одній хаті співали: «Іван Крішна».
- То була не хата, - пояснив Бандура, - це був храм. А Іван Крішна – то перший святий на планеті. Ми ж нащадки ведичної раси, яка вірила в Івана Крішну. Якщо розібратися глибоко, всі українці – чисті індуси.
На цих словах сталося несподіване. Гетьман раптом глухо застогнав, потім закричав «а-а-а!», потім витягнув шаблю і за мить, мабуть, розрубав би президента на декілька частин. Але охоронець Вася схопив револьвер і, не моргаючи очима, випалив у гетьмана три рази. Той упав на підлогу.
- Галю, що це? - ледь пробелькотів президент, дивлячись на тіло гетьмана.
- О, це нічого страшного! - заспокоїв професор Сіромашко. - Я зараз все поясню. Ця смерть чисто віртуальна. У своєму часі він собі живий і здоровий.
У цю мить тіло гетьмана зникло.
- От бачите! - зрадів професор. - У минуле можна стріляти, скільки завгодно!
Він повернувся до міністра і запропонував:
- А давайте заглянемо кудись ближче. У славне двадцяте століття. Десь так у роки сорокові.
- Та зачекай ти, - сказав Петро Петрович. - Он бачиш, шефу млосно.
Але поки Галя з міністром пирскали водою на зовсім блідого президента, упертий професор знову відчинив дверцята свого агрегату і задав нову програму.
Модулятор затремтів, несподівано почувся собачий гавкіт, якісь чоловіки закричали «хенде хох!». Потім заплакали діти.
- Що він там робить? - ледь простогнав Бандура.
- А то наш професор пробивається у буремні сорокові, - пояснив Петро Петрович. - Це ж ваш улюблений період.
І раптом міністр побачив, як з-під модулятора почав витікати червоний струмочок якоїсь рідини.
Бандура побачив червоний струмочок, став білий, мов папір і, глянувши на охоронця, простогнав:
- Васінька, не треба! Бо вони скажуть, що я їм мало пам’ятників поставив, і до стінки...
Охоронець навів револьвер на Сіромашка, той швидко дав відбій, і модулятор завмер.
Петро Петрович з Васею підхопили ослаблого лідера держави і понесли до спальні. Але у дверях президент озирнувся і, глянувши на підлогу, наказав:
- Галю, не забудьте витерти кров.