Вы здесь

Пісня про переможця

Іван Федорович Качан, член Спілки письменників України з 1968 року,
сидів за столом у своєму робочому кабінеті і від люті шепотів нецензурні слова, що мовою одної іноземної держави називалися матом.
«Так звана творчість Івана Качана, якою він дістав два покоління радянських читачів, накрила і нас, бідних, своєю задушливою хвилею...»
- Ну, стерво, - скрипів зубами Іван Федорович, читаючи статтю в газеті «Літературне Запоріжжя», яку нашкрябала одна молода, але дуже зухвала журналісточка з Києва. Іван Федорович бачив її декілька разів по телевізії. Шмаркачка, років тридцять, увесь час всміхається, аж заходиться від власного нахабства.
«Якщо раніше цей «митець» співав нам про рідну КПРС, - читав далі Іван Федорович, - то тепер він тим же розміром і з тим же натхненням виводить про героїчних союзників вермахту, що несли культуру та демократію на українські землі. Метода в діяча невибаглива. Було: «І Ленін, мов сонце, осяяв нам шлях». А стало: «Бандерова зірка вказала нам путь». Як кажуть, простенько и со вкусом...»
- Ах ти ж, падлюка, - сказав уголос поет і зім’яв газету. Особливо неприємно було читати докори за те, що сам Іван Федорович вважав своїм рідкісним даром. Бо поет – це такий живий інструмент, що краще за інших відчуває епоху і ловить найтонкіші вподобання свого народу.
- Не народу, а начальства, - сказав раптом невідомий голос. Іван Федорович здригнувся. Потім повільно повернув свою сиву голову і побачив жінку, що стояла коло книжкової шафи.
- Не треба так дивуватися, - тихо сказала жінка, і її великі карі очі сумно подивилися на Івана Федоровича. - Я з вами працюю вже сорок років.
Іван Федорович збентежено дивився на гостю і нічого не міг второпати. Дивувало усе: і незнайоме худорляве обличчя, і легкий прозорий одяг, і цей втомлений погляд, що проникав у найтемніші закуточки поетової душі.
- Я - ваша муза, шановний, - сказала жінка і з невиразною тугою подивилася на п’ятитомне видання поезій Івана Качана, що виблискувало золотом у шафі. - Скільки ж ми з вами нагородили...
Довгими худими пальцями вона провела по книжках і зажурено прочитала напам’ять:

Дівчата в поле їдуть гордо,
І чути голоса парторга.
Сьогодні свято – на світанні
Розпочалося в них змагання.

- Дозвольте, - нарешті оговтався Іван Федорович, - у чому справа?
- А справа в тому, Іване Федоровичу, що я більше не можу, – голос музи затремтів і став обриватися. - Сорок років ви тягнули з мене пісні про Жовтневу революцію, Дніпрогес, поему «Страта куркуля», і я диктувала, як могла. А от на Помаранчеву коаліцію і вашу нову збірку «Дума про НАТО», даруйте, сили в мене вже не вистачає.
- Божевільна! – подумав Іван Федорович, дивлячись на худі, босі ноги жінки, що виглядали з-під довгої прозорої спідниці. – Треба викликати міліцію.
- Викликайте, - сказала муза, і на її тонкому обличчі відобразилося глибоке і давнє страждання. – Я розкажу вашій міліції, як ви під тортурами вирвали з мене «Пісню про Петлюру».
Несподівано в руках жінки з’явилася маленька зелена скляночка. Муза подивилася на неї безумним поглядом, а потім прохрипіла: «Одним ковтком отрути втекти від муки і заснути...»
Іван Федорович розхвилювався. В його поетичній душі миттю промайнули суперечливі роздуми. З одного боку, він був матеріалістом, а в минулому і комуністом, і яка там до біса муза! Але щось таємне і незрозуміле говорило йому, що смерть цієї дивної істоти якимось чином припинить животворний потік образів, рим та літературних премій.
- Пробачте! - закричав Іван Федорович і кинувся до гості. Він схопив її тонку руку і став відбирати зелену склянку. Кілька секунд між ними точилася боротьба, а потім муза, що стала слабшати, якось вивернулася і вільною рукою дала поетові дзвінкого ляпаса.
Від удару Іван Федорович прокинувся. Надворі вже був день, а в кабінеті, де він заснув учора, стояв тяжкий дух спиртових парів.
- Та що ж воно було, - простогнав Іван Федорович, відчуваючи біль у скронях.
Тут хтось подзвонив у двері. Почулися тверді кроки, і на порозі кімнати з’явився Павло Дмитрович Зоря. Теж відомий поет і приятель юності.
- Добрий день, хворий, - сказав Павло Дмитрович потужним басом і грайливо підняв свої чорні косматі брови. – Я вам приніс ліки.
Він поставив на письмовий стіл пляшку вже початого коньяку. А Іван Федорович тим часом почав пригадувати.
Вчора в Спілці письменників шанували Галину Свистюк, авторку еротичного роману з життя сучасних українських фермерів. Потім був фуршет, потім Галина Свистюк танцювала з усіма секретарями Спілки, потім кудись поїхали...
- Так, Іване, давай швиденько по сто грам, і я побіг, бо є ідея супер! -Павло Дмитрович розлив коньяк, і вони випили. В голові Івана Федоровича стало світліше, біль у скронях майже зник.
- Сьогодні вранці мене просто, як вдарило! – Павло Дмитрович махнув могутньою рукою перед носом Івана Федоровича, і походжаючи кабінетом, став ділитися творчими планами. – Адже про нашого президента немає ні поеми, ні думи, нічого! Ну я присів на хвилинку, накидав планчик. Знаєш, друже, може витанцюватися цілий епос!
Іван Федорович мовчки слухав приятеля, дивився крізь товсте скло окулярів і нічого не говорив.
- Гаразд, Іване, я бачу ти вже підлікувався. Буду їхати. - Павло Дмитрович випив ще грам сто п’ятдесят, потис важку, холодну руку друга і зник.
- Епос, говориш, - міркував Іван Федорович, сидячи в своєму улюбленому кріслі. – Ну-ну...
На душі в поета знову стало кепсько. Ніби там занявчав старий драний котяра. Іван Федорович стис щелепи. Засопів.
Але тут до нього прийшла проста і дуже світла думка. Кожний член Спілки знає - Павло Дмитрович Зоря пише довго і нудно. По-перше, вічні фуршети, по-друге, таланту, як у свині шерсті. От і виходить...
Зненацька Іван Федорович відчув натхнення. Долаючи залишки похмілля, він підійшов до письмового столу, випив з пляшки три ковтки коньяку і, схопивши білий аркуш паперу, став писати: