Леся Українка. Вибрані вірші

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда, —
Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма, —

Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.

                * * *
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, —
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти —
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

Коли дивлюсь глибоко в любі очі

                      I

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…

                     II

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

                    III

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

Колискова

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пізній бо час

Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.

Сором хилитися,
Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися, —
Сон пропаде…

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!

Королівна

— Королівно, ясна панно,
ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?

— Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, —
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!

— Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.

— Мій лицарю, любий пане,
та невже я вам миліша
в багряниці та короні,
ніж у простих темних шатах?

— Королівно, ясна панно,
я зовсім безславний лицар,
бо від зрадницької зброї
умираю вдома, в ліжку.

— Мій лицарю, любий пане,
хай впаде за зраду сором,
слави ж маєте доволі:
ви обранець королівни.

— Королівно, ясна панно,
чує серце, що загину, —
хто ж вас буде боронити
від неслави, поговору?

— Мій лицарю, любий пане,
не боюсь я поговору, —
все чиню по власній волі,
бо на те я королівна.

— Королівно, ясна панно,
тяжко буде вам дивитись,
як мене ховати будуть
простим звичаєм, непишно.

— Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
якби мала вас ховати?

— Королівно, ясна панно,
заклинаю вас коханням,
майте гідність і в жалобі,
як належить королівні.

— Мій лицарю, любий пане,
нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо —
непрозора, горда туга…

               * * *

У сільській убогій церкві
грають Requiem органи,
хор голосить Miserere,
люд зітхає De profundis.

В домовині труп лицарський,
біля нього королівна
стала тихо та поважно,
мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний,
що вкрива її обличчя,
і горить спокійним світлом
у руці воскова свічка.

По кутках дівчата плачуть,
а в юрбі йдуть поговори:
«Он ота його кохала…»
«Он ота вінка втеряла…»
«Он ота босоніж бігла
і ловила за стремена…»
«Хто ж ота, що стала поруч
коло гробу?» — «Королівна».

            * * *

У палаті королівській
темний смуток і тривога
серед челяді двірської, —
щось король сьогодні гнівний:
очі мечуть стріли гострі,
гучно брязкають остроги,
руки стиснулися міцно
на хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький
став наляканий, несмілий
і промовив ледве чутно:
«Ясна панна там чекає…»
Твердим голосом відмовив
гнівний владар: «Що ж, хай прийде,
хай почує привселюдно
від отця свого прокляття».

Ще не встиг король скінчити
слів безжалісних, недобрих,
як в юрмі загомоніло:
«Гей, дорогу королівні!»
Поміж лицарів блискучих,
поміж дам препишно вбраних
королівна йде поволі
у буденних чорних шатах,
без серпанку й покривала,
з непокритою косою;
не спуска очей журливих,
не схиля блідого чола.

Затаїло дух лицарство,
пишні дами всі поблідли,
ждуть, мов грому серед бурі,
королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно
забринів старечий голос:
«Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино…»

Ледве вчула королівна
ту лагідну, тиху мову,
затремтіла вся і впала,
мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна
та бліда трималась довго,
цілу ніч на верховітті,
поки сонце не пригріло…

У палати королівські
загостили жаль і туга, —
се були найвищі гості,
та прийшли без етикети.

20.06.1901, Кімполунг