Дочекалася осінь своєї години. Прийшла, щедра, перетворила всю землю. Надзвичайним квітчастим покривалом застелила, контрастами бавиться: то яскравою пристрастю, то ніжним смутком чарує... Навіть сонце перед нею не встояло: стікає на крони дерев, розсипається всюди падолистом, не встигає і світити, день скорочує.
Йде морозна зима, вже й нагадує про себе холодними росами, студить ранкове повітря. Але вона ще далеко, і безтурботно танцює поки що циганка-осінь, сміливо змахує багатобарвною спідницею, захоплює хороводом обпадаючою листя. Без жалощів жбурляє під ноги дорогоцінне червоне золото — у неї багато, всім вистачить. Дарує людям плоди землі, дякує їй за сумлінну річну працю і обіцяє заслужений зимовий відпочинок.
Святкує осінь — безшабашно, безоглядно. Вона знає, наскільки швидкоплинне життя, але знає також, наскільки воно прекрасне. І кружляє радісно, і зітхає, і плаче деколи дощами... Така вона, осінь: пустотлива, мінлива, ошатна і щедра — бо то справжня жінка.
