Колись у сиву давнину було на світі царство. Жили в ньому люди добрі, працьовиті. Царя свого любили, поважали, батьком звали, слухалися, бо так робили їх батьки та батьки їх батьків.
Родюча земля та сади квітучі були у тому царстві. Діти, як усі діти, часом бешкетували, часом вередували — на то вони й діти. Але ніхто їх не бив, не ображав. Вміли ті татусі та матусі щось таке сказати своїм діточкам, мабуть, якесь слово чарівне знали, що діти одразу стихали, пригорталися до батьків, як котики-муркртики, в оченятах згасали дикі вогники та засвічувалися тихі лампадочки, рученята складалися долонями, а у серці відчувалося таке батьківське тепло та материнська ласка, що вже більше не хотілося діточкам сваритися, кричати-тупотіти та ображати курча або кошеня.
I жили ті люди у любові-злагоді. Та сталося лихо: страшна буря поламала дерева, позривала дахи, засипала піском криниці. Ріки розлилися, знищили сади та поля. А потім прийшла засуха.
Цар був у відчаї: страждали люди, а він не знав, що робити. І наснилося цареві, ніби стоять перед ним старі — чоловік та жінка і кажуть: «Бачиш, які ми немічні, жалюгідні жебраки. Нам би померти, та Бог не бере. Вигнали нас сини та дочки. Увесь свій вік ми тяжко працювали, щоб їх нагодувати, одягнути... Ось, маємо... Кажуть, що ти, цар, і люди твої знаєте таке слово, що пом’якшує серця дітей. Скажи, а ми навчимо тебе, як позбутися засухи. У нас колись теж така біда була, а зараз заможне королівство, багатіше не знайдеш».
І погодився цар, бо дуже вболівав за свій народ. Чи то зле — поділитися знанням? Не закляття — благодатне Слово, сказане щиро, від душі і серця.
Але те, що порадили зробити старі, засмутило царя. Заради повернення всіх земних благ треба було кожній родині, в якій є діти, побити їх до сліз, а тими слізьми окропити все навколо.
«Я — цар. Я — батько. Мені вірять. Якщо накажу, буде зроблено. Коли ж мої люди так тяжко працюватимуть, як зараз, щоб усе відновити, половина помре. Може, справді, краще побити дітей аж до сліз?» — вагався цар.
І зробив таке цар, аби врятувати свій народ від голоду та холоду. Люди були слухняні, усе зрозуміли. Країна знову стала заможною. Тільки от діти вередують, буває, що не заспокоїш, поки не поб’єш. Та безпритульні старі з’явились... Бо, коли били батьки своїх дітей, як наказав цар, забули те Слово, яке пом’якшує серця, приносить мир та злагоду в сім’ю. Пом’ятають тільки, що треба говорити Слово без злих думок та пристрасті, з миром у душі, схиливши голову та склавши руки долонями коло серця.