Навряд чи повірив би я, що все саме так і відбувалось, якби цю історію мені переповів хтось з попутчиків у поїзді, або навіть знайомий. А то ж рідна людина… Їй Богу, свята правда! Що трапилось — те й записав. Як кажуть, з вуст у вуста.
Отож, було це до війни, як ще пани на Поліссі водилися…
У хаті Маслачихи — свято: єдину дочку Ґеню заміж віддає. Та не за простого хлопа, а заможного — за Олеся Вірковського. В Божій волі його всі знають. Не одна дівоча душа скисла очима, почувши оту новину. І чи була така панночка на селі, якій не підморгував Олесь, посміхаючись у гусарські вуса. А вони й липли до нього, наче він у барвінку скупаний. «Не много й полюбив — тилько вісімнадцять: штере дівки, дві жидівки, молодиць дванадцять» — про таких співали.
Та була одна, по цей бік річища, котрій мабуть Олесь таки обіцявся… Проте, хто його батька знає, що там було у нього з Парасею Мартовою, і чи обіцявся він їй, чи ні?
Як внадився він до Ґені ходити (казали про неї, що вельми добре готувала), то Парася аж змарніла. А коли почала в Ясельді топитися, то мати її, Марта, на все село проклинала того парубка, ведучи розпатлану дочку з берега.
— Вези її в б`ольніцу до Пінська. Там, кажуть, є такий дохтур, що помагає в ділах сердечних. Пігулки має від того сказу — заспокоювала Марту Ганька — хресна Парасі.
А Олесь в бік Парасі і не дивиться. Вже інша в серці. Дядьки про нього казали: «Справни хлопєц — дзєвок качає й качає». Високий, стрункий, чубатий, вуса як позакручує, темними очима як зиркне, як припече — не минеш такого. Тож і Ґені він припав до душі. Ще позатої весни, як Олесь на Пасху хоругву ніс, а Ґеня ж з півчими. Як тричі кругом церкви обійшли, сам першим підійшов.
— Христос воскрес!
— Воїстину воскрес! — і опустила ясні очі.
Тут він її й поцілував. Тричі! Зашарілася Ґеня. А Олесь вже з подружками христосується…
Тепер сидить Ґеня на діжі посеред хати, а дружки біля неї весільних пісень співають.
Ой, приступе братику ко мені,
Ой, росплите косу русу тепер мні.
Ой, розкинь, Боже, братову хату по єдний деревені,
Ой, що розкидав мою косу по єдний волосені,
Ой, розкинь, Боже, братове жито по одним колосочку,
Що розкидав мою косу по єдним волосочку…
Немає братика в молодої, тож косу дружечки розплели. І впали чорні пасма на дівочі плечі, на біле мережане плетиво сорочки — заплакала молода.
Дві дівчини, щойно зайшли, до одвірка притулилися — шепочуться.
— Кажу тобі, як би не старої відьми був злякався, то став би Олесь з Парасею під вінець.
— Та цур їй! Люди такєє набрєшуть, шо й на голову нє злєзє! А ти віриш?
— А то! Як там не є, а Мартиха давно до ворожбитів ходить. Через те і ковтун1 на голові виріс. Вона й коси обрізала, а ковтун ще більший наріс.
— Любко, не придумуй! То ж хвороба така.
— А хвороба від чого, га? Від гріха!
— Може й так… А може й ні! Ґеня вимолила хлопця у Бога. Всю зимоньку ткала аби храм полотном обвити2. Оті всі аршини на храм і віддала.
— Ой, Настю, то ж як мертвому припарки! Аршини — не налигач, судженого не притягнеш.
— Хто зна, хто зна?… А ти, Любко, для кого ото сувої вибілювала перед Пречистою. Чи не на Олеся бува ткала? — засміялася Настя.
— Та геть ти! — прикусила губу Любка і відійшла від подруги.
Коли вже молоді їхали бричкою до храму, а рідні простували за ними, раптом з-за дерев з’явилася жіноча постать і виливши на дорогу цебро води, зникла в кущах.
— Дивись! То ж Парасина мати шлях молодим покропила. Ой не на добро це! — проторохтіла Любка. Тепер вже Настя не знайшлася з відповіддю.
У гурті рідних забубоніли, а молодята лише переглянулися.
А в церкві дзвони, а в церкві свято! Священик з хрестом Олеся з Ґенею зустрічає, на рушник веде.
— Чи маєш ти, Олександре, волю добрую і непримуш`оную і постановл`ений умисл, поняті собі за малжонку3 тую Євгенію, которую тут перед собою видиш?
— Маю, велебний отче.
— Не шлюбов`алсе іншой которой віри малженскої?4
— Не шлюбов`алем…
— Чи маєш ти, Євгеніє, волю добрую і непримуш`оную і постановл`ений умисл, поняті собі за малжонка того Олександра, котрого перед собою тут видиш?
— Маю, велебний отче.
— Не шлюбовалась кому іншому віри малженскої?
— Не шлюбов`алам!
В теплому ошатному храмі було повно люду — рідні, друзі, мешканці села. Цікаво подивитися на щастя інших, та й ще на таку гарну пара! Пора весіль закінчувалася, не за горами зима й пилипівка.
А тим часом батюшка з’єднав руки молодих і поклав на них свою ліву руку з єпитрахиллю. Потім почав промовляти присягу, а молоді по черзі її повторювали.
— Я, Олександр, беру собі тебе, Євгенія, за малжонку, і шлюбую тобі мил`ость, віру5, учтивость малженскую, а іж тебе не опущу аж до смерті, так мі Боже в Троіці святой єдиній помозі і всі святиї.
— Я, Євгенія, беру собі тебе, Олександре, за малжонка, і шлюбую тобі мил`ость, віру, учтивость і послушенство…
— Єже Бог сочета, человек, да не разлучит! — урочисто возгласив священик і почав возлагати вінці на голови молодят. Після чого благословив їх десницею.
— Господи Боже наш, славою і честію вінчай їх!
Хор заспівав «Ісаіє лікуй», потім «Мучениці Твої Господи» і пішли Олесь з Ґенею круг аналою за батюшкою. Міцно він руки їм рушником зв’язав, на все життя щоб, до гробу разом. Йдуть милі плече до плеча, свічки в долонях затисли. Боронь Боже, щоб згасла свічечка, чи ще чого доброго впала! Поганий знак. Не впала, не згасла, та щось в голові Олесевій запаморочилося, в очах вогники замерехтіли. Веде жінку під вінцем, а лиця не бачить. Хто ж ти, моя кохана? Коси русі, та ні ж — чорні, знову русі… Вінець потилицю намуляв. Хух! Стали вдруге на рушник. Чорні коси! Ґеня!
Дяк: «да убоїться жона мужа!» Алілуя! Алілуя! Алілуя! Під Євангеліє голови схилили, як голубки, слухають…
Як до хати під’їхали, винесла теща калача з медом. Олесь калача в мед умочив, надкусив і жінці дав.
Вийди мати з нової хати,
Зятя витати, зятя й дочку —
Йдуть з-под віночку…
Теща зятя витає, щирим словом питає,
Ой, будь, зятю, добренький,
Як той мед солоденький.
А в хаті — столи! А наїдків! Більш, як на Великдень! Посідали в хаті, бо надворі холодно, вже далеко після Покрови діло було…
«Помагай, вам, Господі, жить і розжіваться, ніколі нє балєть і гора не мать. Шоб дєткі раслі, нє балєлі, і худобка шоб у хазяйствє вєлась!» — таке бажали молодим рідні.
Пили гості й їли всі три дні весільних, а найбільш танцювали та співали жартівливих:
Ой, пішла я в ліс по горішки,
Здибав мене дяк коло лиски.
Цур тобі, пек тобі, дяче,
Яке в тебе серце гаряче…
Вечір скінчився. Ніч настала. Гості по домівках посунули: хто з піснями веселими ногами, а кого попід руки через усі калюжі. Пішли молоді в нову хату…
Олесь не пив, а наче сто городів зорав. Лише свитку скинув, та й повалився на нове ліжко. Проспав до самого ранку, до молодої жінки навіть не озвався. Вона до нього, а він хропе. День пройшов, другий, а чоловіка як підмінили. Сумом взявся погляд, очі згасли, змарніло молоде личко. Вуса й ті — мов з болота виліз.
Ходить молода побивається, та до матері рідної притуляється. А кому ще повідаєш таку біду, справа делікатна ж. Не хоче чоловік з нею спати, хоч трісни. Чи захворів сердешний, чи ота відьма зурочила?
Так і місяць минув, піст розпочався…
— Олесику, милий, ти б поїв чогось…
— Не хочеться мені…
— Ти ж саму воду п’єш! Захворів мабуть?
— Ні, Ґеню… — сказав і вийшов у двір. Трохи там постояв, подивився на небо. Взявся дрова рубати — сяк-так колоду розколов, а обухом не здужав. Кинув додолу сокиру. Пішов стовпа до хвіртки закопувати. Теж не виходить.
Мати з двору зайшла, та й каже:
— Е-е, дочко, зурочили зятя. Нєщо-абищо… Ходить од плота до плота, все в нього з рук валиться. Чи він хоч їсть?
— Ой, мамо, я ж йому і пироги, я йому і пляцкі, й печеню. Ніц не хоче брати! Каже, шо воні йому в пєчонкі в’єлісь тії страви. Саму воду п’є… — похитала головою дочка.
— Треба, мабуть, йти до знахара. Мо він допоможе.
— Казали хресна, що може поліно громове чи виворота поклали6, як хату будували…
— Хай не видумує! Кота на ніч пускали — не сказився.
— Ну, то йдіть, мамо, до того знахара, та швидше! Бо пропаде моя доля. Такого ще не бувало, щоб при живому чоловікові жінці дівувати. — й опустила обличчя в долоні.
Рано, ще тільки півні горло продрали, вирядилася Маслачиха в дорогу. За три села, за чотири хутори, аж за кляте болото не близький путь. Тітка Броня Мілашкевичиха підказала («Сама колись ходила — поміг дід, то й тобі, сестро, допоможе»).
Ближче до полудня вона минула Яйковичі, Вульку, Заброди і, повертаючи з дороги на Глушу малу, опинилася серед боліт. Вузька стежка, добре втоптана скотиною звивалася поміж корчами аж до самого лісу, що виднівся крайнеба.
Маслачиха перехрестилася та почимчикувала далі. Вона обминала підступні калюжі, непевні мочарі і вслухалася в тишу. Топ навкруги. Де-не-де булькотіло повітря в полоні трясовини, комарі вже майже не гули, а жаби тут, кажуть, і влітку не кумкають. Хіба що з-під чобіт полохливо скачуть у воду.
Колись в цьому болоті застрягли карети королеви Бони. Слуги ледве витягли екіпажі з багнюки. А жаби так кавчали, ну наче сміялися над бідою монархині. Тоді королева й прокляла оцих жаб, що й по сей день мовчать, як риби. А люди прозвали це болото клятим.
Ближче до лісу стежина почала підніматися вгору, поширшала і згодом перейшла в осінній луг. Трави на ньому відцвіли, відбуяли й пожовкли, а деякі вже почорніли, і лише-де-не-де ще зеленіли пучечки деревію. У лузі вона побачила стару бабу, що пасла корівку.
— А чи далеко ще до знахаря? — втомлено запитала Маслачиха.
Стара примружилася, від чого її зморшки стали ще глибшими і показала рукою до лісу.
— Пойдзєш просто, праз лясок і будзє гета хата… Там Яцко живє.
Хвилин за двадцять Маслачиха була вже на обійсті.
— Слава Богу! — привіталася вона до діда, який сидів на колоді серед хати.
— Навіки слава! — відповів старий.
Хотіла вона перехреститися до образів, а божниці й не видно. Якісь снопи на покуті. По всій хаті отих снопів та зілля понавішано: і по стінах, і під сволоком, у вікнах. А під стінами не лавки, а столи, як у корчмі — мабуть з десяток. Посеред хати піч, та така закіптюжена! «Видно плем’я бісівське сажу трусило» — подумала жінка.
На столах, на підвіконнях не було й місця-де ложку покласти. Скрізь, впритул одне до одного скупчилися глечики, горнятка, казани, ступи з товкачами, макітри з макогонами, варшавські млинки, склянки, аптечний посуд, церковні кропила в металевих чашах. На долівці горою лежала тирса, а в ній бавилися кошенята.
Маслачиха вдихнула бальзамічного, як в аптеці, повітря і випалила:
— Я до вас у справі.
— Правду кажеш… До мене на ралець7 вже давно не ходять…. Сідай-де бачиш та розповідай. — знахар розвів руками, наче серед апартаментів.
Маслачиха всілася на колоду, що стояла біля печі.
Дід її вислухав, та й каже:
— На смерть поробіли твоєму зятеві… на смерть…
— А шоб їм житки нє було на гетом свєті! За шо ж йому поробілі такому молодому? — сплеснула руками Маслачиха.
— Літами молодий, а ділами… Та хто його знає, за що? Бува і нізащо пристріту нашлють. Злість свою потішити, спрагу помсти вгамувати, чи просто від заздрощів.
— Дядьку, в мене дочечка одна, прошу, колі ваша ласка, заберіть хутчєй гету хворобу від зятя, хай іде на сухий ліс і не вертає до нас ніколи. Шоб гету хворобу з вихром понєсло, шоб її сонце побило, шоб її зола спіла! Скорені її!
Яцко мовчки дивився як жінка заломлювала руки, притуляючи їх в благаннях до грудей, як її зморшками побігли солоні струмки, а хустка сповзла на потилицю від того, що її кінцями вона втирала обличчя. Він бачив її горе, забрьохані до колін ноги (а ще ж додому вертатися), а біля ніг сувій полотна і кошик з яйцями…
— Спробую поприяти тобі, але ти мусиш все зробити як я скажу. — нарешті проказав знахар.
— З Божей помогою!
— Тоді, слухай… Як прийдє до тебе гета жінка… Марта., як ти кажеш… Не пускай її в хату! Чуєш, щоб двері на защіпку взяла! Будє тебе благати, мовляв по ділу, чи просити щось позичити — не впускай і не давай нічого. До неї не виходь! Лєпш й не озивайся… А там як Бог управить, так і будє… А тепер ступай.
Маслачиха вклонившись подякувала і посунула до печі гостинці.
— Не треба полотна, — мовив Яцко. — Буде ще твоїм онукам на сорочки, а от яйця лиш. Моїх курей лисиці подавили.
В той день ще зрання все сповіщало негоду. Тільки сонечко поздоровкалось з вершечками верб на тамтому березі річки, як із заходу раптом полетіло на зустріч першим променям листя, що сяк-так деінде трималося посеред крон, почорніле комишиння, мов тирса закружляло в повітрі разом із трісками болотяних трав. Від рвучкого вітру загули-завили дерева вздовж крутого торф’яного берега, затріщали гілки, б’ючись одна об одну, і попливло водою ломаччя. Знялась веремія — пилом світ затулила…
Від такого відчайдушного наступу стихії не тільки рибалки розбіглися, рятуючи свої перемети та верши, але й саме сонце поспішило прикритися напівпрозорими розкриленими шатами хмар.
Вже під обід, дивлячись на світило, багато хто з селян запримітив велике коло навкруги нього, а Гордій, місцевий коваль, рятуючи з сином ворота від неминучого падіння, божився, що тоді було аж три сонця в небі, як три яблучка на лутку.
Маслачиха, схопившись від шуму знадвору, вибігла зачиняти ворота. Коли ж за нею прикрилися хатні двері, замкнула і їх на защіпку. «Щоб не собака в двір» — подумала вона і заходилася біля печі. Ні з того ні з сього в комині щось загуркотіло — швидко затулила пічну пащу і перекрила люшкою8 бовдур.
Всілася була за ткацтво, та щось не ткалося. Верстат стукотів, а їй здавалося, ніби хтось з двору колотить у шибки. Так увесь день і просиділа в хаті, прислухаючись до щонайменшого звуку. Лише серце бахкало в грудях, та десь далеко грякав останній цьогорічний грім…
Тільки-но почало смеркнути в двері постукало.
— Маньо, відкрий, це я, Марта! Відчиняй, чуєш, свої!
Господиня принишкла біля сіней, не сміючи продихнути.
— Відкривай, сестро, ти ж вдома, я бачила тебе у вікні! Та чого ж ти мовчиш? — Марта почала гамселити в двері чимсь важким.
Маня відсахнулася від скла, де скраєчку вона уздріла знайому постать з побитим віспою лицем і ковтуном на голові, що тупцювалася під дверми.
— Я по ділу, Маньо, відчини, благаю тебе! — і знову каменем у двері. Гуп! Гуп!
Маня причаїлася на ослоні біля дверей, що вели в сіни. Двері були прочинені, і через сіни було чутно, як бряжчить клямка, що її несамовито смикала Марта. Маня була так близько, що чула її дихання, чула як вона щось бубоніла між слів, а згодом перейшла на прокльони. І знову удари в двері ногами, ліктями.
— Ой, лишенько! Маріє, та відкрий же ти хутчєй! Бо пропаду, згину в тебе на порозі. — за дверми почулося ридання.
Марія затуляла вуха і молилася, молилася… Добре, що каганець на покуті не загасила — все ж не так страшно й самотньо було.
Спливло чимало часу, аж поки село за вікном не вмилося студеним місячним сяйвом, а поверх стріх все навколо всіялося зірками. Нічне світило в пору свого повноліття мовчки споглядало на спокій осель і хлівів. Рясним та багатим небесним рушником Чумацького шляху підперезалося небо. Стало так тихо, аж моторошно.
Маня, стримуючі тривогу, нишком підійшла до вікна. Роздивившись навкруги, полегшено зітхнула. На порозі і в дворі не було нікого. А на сході зачало вже рум’янитись.
Десь опівдні село сколихнулося від страшної звістки — Марта вдавилася…
Поховали її за кладовищем під самим болотом, замість хреста кіл поставили. Нещасна Парася від того горя заслабла. А земля в той день вкрилася першим, хоча й скупеньким, але таким ніжним снігом…
Сумно і гірко було на душі в Мані, невимовний гріх каменем лежав на серці. Довго вона носила його в собі, весь Пилипів піст каралася, аж поки під саме Різдво пішла до сповіді.
— Батюшко, чи простить мене Бог?… Заради дочки ж старалася… Коб знати, що тая Марта руки на сєбє накладє? Коб я єй лихеє шось наробіла, а гріх на все село привела… Як мені тепер і жити?
Старий священик уважно вислухав її покаяння, а потім довго мовчав, перебираючи вервечку і даючи волю жіночим сльозам.
— Небіжчиця сама себе покарала… А до вас зло підступило, бо забули Бога…
— Та як же, отче?! Я ж всі пости говіла, дітей ще малими водила до вас, та й повінчали в церкві… — вона з докором подивилася на батюшку.
— В одному древньому патерику є історія про пана, жінка якого була вельми прекрасною. — спокійно відповідав священик. — Спокушав її інший пан, та вона відмовила йому. Злий сластолюбець вирішив помститися і звернувся до чаклуна. І ось жінка перетворилася на кобилу. До кого тільки не звертався нещасний чоловік, ніхто не міг зарадити горю… Далеко в пустелі був монастир, де жив благочестивий старець Макарій. Вирушив пан із своєю конячкою до тієї обителі. Прийшли вони, а ченці не пускають. Кажуть, сам проходь, а коням не можна. Коли назустріч сам Макарій біжить. Пустіть, каже, то ж не тварина, а жонка законна. Довго молився над нею старець, доки повернув в жіноче тіло. І каже їй: «Ти вірно поступила, що посрамила похітливого пана, не ввела ні себе ні його у спокусу, але через те, що ти місяць не причащалася Божественних Тіла і Крові Христових, то й постраждала від злих духів». Отака Божа воля…
Весна прийшла того року на Полісся пізно. На Вербну ще й бруньки на вербі не набубнявіли, проте на Страсному тижні почало стрімко тепліти, а перед самим Великоднем прилетіли бусли.
Олесь і Ґеня стояли на березі і дивилися на Ясельду. Було помітно, як на середині річка потемніла, підвищилась пагорбом, напнулася льодовим черевом, ось-ось репне. Вже й потріскувало раз у раз… А хіба є в світі такі клепки, що утримали б цю крижану діжу, це тісто, яке вже почало бродити і за мить рвоне — в самому фарватері запіниться опарою, заграє молодим вином і вийде на лід…
Ґеня пригорнулася до Олеся й поклала голову на його плече. В її череві вже нуртувало життя…
ПРИМІТКИ:
- Захворювання волосся, характерне для болотистих місцин Полісся й Волині: волосся на голові збивається до купи, так, що неможливо й розчесатися. — Авт.
- Колись був такий звичай на Поліссі: дівчата при особливих проханнях до Бога ткали на церкву полотна як найбільше, щоб усю споруду храму підперезати. Це була дуже дорога пожертва, бо вимагала не одного місяця роботи. — Авт.
- В подружжя — Польськ.
- Чи не присягався іншій вірності подружній — Польськ.- Авт
- І обіцяю тобі любов, вірність… — Польськ. — Авт.
- Деревина, в яку влучила блискавка чи вивернуло з коренем в негоду. — Авт.
- Ходити на гостину з дарунком. — застар. — Авт.
- Засувка в комині — діалект. — Авт.