Парашенька-хромоножка

(Неопалимая купина)
Сказка о христианском смирении

Вот вам, детки, новая сказочка от бабки-Марьи, рассказчицы. Жила у нас на селе в стародавние дни семья богатая, тароватая. Хорошо жили, а Бога не забывали. На церковь жертвовали, нищих оделяли. На богомолье хаживали, а дед — тот в град Ерусалимский пешком сходил — Христову гробу поклониться. Росла в семье дочка Парашенька — вот ей-то и довелось сподобиться и урока Божьего, и чуда чудного.

Святили воду і світився світ...

Святили воду і світився світ,
Вода холодна падала крізь пальці.
А лід кришивсь і вірив в пам’ять літ,
Що в серці береже дива трійчанські.

Святили воду... Крижаніла даль,
Мороз перегортав зимові віхи
Й відлиг неусвідомлена печаль
Не ожила ще в бородах у стріхи.

Ще все німіло. Сніг іще не знав,
Що пам’яттю води за місяць стане.
А мудрий Бог мовчав, але казав,
Що відпече усе, минеться, стане...

Що відійде хула хурделиць злих
Й мовчання ярини, обмерзле в полі.
...Я знаю диво: в тиші – перший крик,
Дитячий крик народженої долі...

Причулося: десь падала роса...

Причулося: десь падала роса –
Якась октава в досвітковій гаммі –
І матіоли видих – мов яса,
І хтось з півнеба творить оригамі.

Причулося як тріскотів вогонь,
Для мошкари обпалюючи крильця.
Й брав той димок, як блискавку до скронь,
Час –
людям заіконував ним лиця.

І спалось всім. І видилось у такт:
Дитинства світ і літ якась несправжність,
І перший лет, коли наївний птах
Довірив небу всю свою відважність.

А ще – в піску хтось пише імена
І звично каже менше, аніж знає...
...Причулося: за кроками луна –
Чинець у ранок браму відчиняє.
 

По гілочках тонесеньких верби...

По гілочках тонесеньких верби
Примерзле сонце дряпалось угору
На вранішню молитву крізь віки,
На службу до небесного собору.

Літує час...Вже й зиму запросив,
Старими пригощаючи медами.
Ми йшли, забувши заговорів дим,
Протоптуючи стежечку слідами.

Чи то в майбутнє йшли, чи то в Різдво...
На змерзлі пальці хукали словами.
І вишивався шлях, як полотно,
Обмерзлими сухими бур’янами.

Й прозорим до несправжності був день,
Реальним аж до криги там, за мостом,
А дзвоник в сінях бився ”дзень-дзелень”,
Про щось хороше кажучи так просто.

І знає світ цю казу вже давно:
Як за вербою сонце ляже спати,
Поставлять люди свічку у вікно –
Колядників чи... щастя закликати.
 

Навчити вас сміятися? Не вмію....

Навчити вас сміятися? Не вмію.
Наука ця написана на росах,
Наука ця прочитана в завію
Сніжинками, що повстались у косах.

Навчити сумувати вас? Не хочу...
Це – кубла, всиротілі ще за літа,
Це – у хаток підсліпуваті очі,
В старих хаток, що просять тихо хліба.

Навчити повертатися? Та що там –
У два кінці втікають всі дороги.
Й, пробігши вже ліси, поля, болота -
Впираються чи в пустку чи в пороги.

Ну, що я вмію? Ну, чому навчилась?
Ані скарбів шукати, ані щастя
Я після когось в світ цей народилась,
Я перед кимось долю вспію спрясти.

І казку скаже ясен жовтолапий,
Й сичі, укравши в місяця очища,
Натрусять сажі з коминів кирпатих,
Щоб нею все у вічність записати
Могла у небі зірочка найвища:

Кого навчу сміятися дитинно,
Кому розраджу смуткові толоки...
... Тихіш!
Вродилась на землі людина
Й знов пахне дим із комина солодкий!

Cолнышко волю взяло...

Cолнышко волю взялó,
Светит по градам и весям.
Завтрашний ветер апрельский
Что-то кричит сквозь стекло.

Завтрашний ветер апрельский…
Что же на сердце легла
Доводом тяжким и веским
Прошлая зимняя мгла?

Только не будем об этом,
Только ни шагу назад!
- Видишь, спускается в сад
Призрак зеленого лета.

Тяжкую зимнюю шаль
Сбросим, любовью согреты! –
Все совершится, как встарь.
Верю – дождемся и лета.

Великий пост

Хоть по ночам нам снился снег,
Зима проигрывала битву.
Ефрема Сирина молитвой
Весенний начинался век.

Метались в лужах фонари,
И радовали, и мешали,
И незаметно воскрешали
Что-то весеннее внутри:

Внутри души, внутри ума,
Внутри распутицы безбрежной
Все властнее и все безгрешней
Рождалась музыка сама,

И свечи верб зажгла весна,
И мир языческий стал храмом,
Чтобы несмело, но упрямо
Душа вставала ото сна,

Чтоб в свете свеч предугадать
Страстной рассветные моленья,
И покаянья исцеленье,
И причащенья благодать.

Узник

Никем ни скован, ни гоним,
В пещере мрачной я томился,
Где холод, с сыростью, явился
Печальным выбором моим.
Я знал, отдавшись праздной тьме,
Что рядом, в шаге надо мною,
Суля реальностью иною,
Ждал мир, что звал меня к себе.
Ждал мир, избравший красоту,
Сияньем солнечным согретый,
Где люди радовались свету,
Сердец дарили теплоту…

Но мне взирать на яркий свет
Невыносимой было мукой,
Мне лучше встретить мрака скуку,
Чем солнца пламенный рассвет;
И я тот мир не признавал,
И хлáд сырой считал за сладость,
И обретал во мраке радость
(Ведь света радость не познал).
Никем ни скован, ни гоним,
В пещере мрачной я томился,
Я зреньем к мраку приучился,
И мрак, как раб, боготворил...

                                      2009
 

Нам дороги вчерашние слова...

Нам дороги вчерашние слова,
Пускай они навязчивы и грубы,
Но молвят их немеющие губы,–
Так дороги вчерашние слова...
Нам дороги вчерашние шаги,
Пускай они ошибочны и странны,
Но замираем, вспомнив их, нежданно,–
Так дороги вчерашние шаги...
Так дорого, что нас свести смогли,
Пусть редкие, коротенькие встречи…

И мы с любовью зажигаем свечи,
Молясь за тех, кого не сберегли.

                                       1994 

Можно я вам, мадам, напишу…?

Можно я вам, мадам, напишу
Из краёв, что зовут одиночеством?
Я у вас ничего не прошу,
Просто душу излить очень хочется

Может вы из души этой грусть,
Как занозу из тела достанете,
А не сможете, ладно уж, пусть
До конца моих дней там останется…

Я любил эту жизнь.. и люблю,
Но уже под другим настроением
И всё чаще на небо смотрю
С непонятным каким-то стремлением

Вы не думайте, я не больной –
Просто в жизни повеяло холодом,
И в рутине, что звать суетой –
Ваше фото – сверкнувшее золото!

Я по вашим красивым глазам
Проникаю в судьбу мироздания,
Ах, простите, простите, мадам,
Я влюблён до потери сознания!

Хорошо, что вы всё-таки есть!
Дай вам Бог неба синего ясного!
И слова эти вовсе не лесть,
Тает сердце моё от прекрасного!

Можно я вам, мадам, напишу
Из краёв, что зовут одиночеством?
Я у вас ничего не прошу,
Просто душу излить очень хочется…

Дай мудрості, Господи, посеред шуму пороші...

Дай мудрості, Господи, посеред шуму пороші
В безликому світі, розмитому ночі мазками.
Копієчка місяця — сонця украдені гроші
Й безликі думки, що римуються не за зразками.

Немов образками свячено ночі світлиці.
Ходи обережно, навшпиньках, бо збудиться кішка.
Заглядають в вікна розлуки. Їх діти столиці
Цілують сновиддя і спати вкладають до ліжка.

Здавалося б, трішки. А вже забрели у життя ми.
Несе водопіллям його, не питаючи броду.
Гордині і прощі, помарки, хореї і ямби…
І сніг розтає… І трава проростає від роду…

Молитва на воду за все на землі, що є суще.
Дай мудрості, Господи, в такті не збитися, в слові!
Хай пам’ять дерев зашкарублі всі болі відлущить.
Є слід на корі. І життя є в імення любові.

У диханні, в слові, у жовтому листі назавше –
Відбитки долонь. А за Господом йти — не зблудити.
Й в зіницях твоїх віддзеркалення власне впізнавши,
Спинити у плетиві осені й не відпустити.

…Для того, щоб жити…

Така ж стара, як і Всевишній Бог...

Така ж стара, як і Всевишній Бог –
В хустині з неба і з хрестом натільним –
Вікує церква із життям удвох
Під тризну, під акафіст й хор весільний.

Вікує церква. А життя — як мить:
В парафіяльній книзі — сміх і саван.
І не болить вже майже… Ще болить
Життя земного незагойна рана.

Світанок — крок, смеркання — знову крок
І молитви в церковці в’ються роєм.
Ночами ж із ікони сходить Бог
Й задмухує свічки із аналоем.

Смеркає день...

Смеркає день. Муркоче пісню кішка.
На шибці дощ октави написав.
Й лишилось вже до казки зовсім трішки…
Якби ще руку звідте хтось подав.

Ступає дощ тихесенько по листю,
У жовтень вбраний. Ходить під вікном.
І видасться — до щастя зовсім близько
І світло так, неначе перед сном.

І світло від лампадок горобиних
І затишно від спокою в душі..
Так віриться — до долі крок єдиний,
Та падолист ще, вечір ще, дощі…

Вони минуть. Загорнутим у небо
Старим тополям цвіт хтось нагадав.
Й зайдеться серце: «Зовсім трішки треба…»
…Аби лиш тільки руку хтось подав.

Стільки світла у світі...

Стільки світла у світі!
Взяти б дзбанком долоні
Й зачерпнути та й вмити
Розпашіле лице…
Будуть весни вагітні,
Будуть зими ще в стійлі.
Все минуще, прокажеш?
Все. Та тільки не це.

Доторкаються руки
До прозорої сині –
Зацвітає світанок.
Буде квіт на гільце.
На стернові малюнки
Постирається нині.
Все забудеться, згодна,
Але вір, що не все.

Душа светлеет от весны

Какое небо молодое
И яблонь белые цветы,
Смеётся солнце озорное,
Как будто не было зимы

На сердце помыслы благие,
И, словно, воскресаем мы,
И лица у людей другие,
Как будто не было зимы

О, этот чудный миг природы!
Душа светлеет от весны,
Поёт она, забыв невзгоды,
Как будто не было зимы!

Весна пришла, преград не зная
И снова вместе – я и ты,
Твоя рука в моей, родная,
Как будто не было зимы!

«На иконе златошвейной…»

Под перстами, невелики, –
Пяльцы узкие, -
Проступают чьи-то лики,
Будто музыка…
И волнением до дрожи
Сердце полнится:
Здравствуй, здравствуй, Матерь Божья,
Богородица!
Белый плат, златые пряди,
Ризы вышиты…
На тебя с любовью глядя,
Станем выше мы!
На иконе златошвейной
- Безыскусное -
Нам поет благоговейно
Сердце русское!

Обещание длинного лета

Возле дома, где жили Жорик, Капа, здоровенный третьеклассник Вовка Семякин, добрейший Бузька, зловредная бабушка Бабарыкина и ещё два подъезда людей, лежала лужа. Она была такая большая, что не просыхала даже зимой. Иногда в средине лета, если не было дождя, а солнце шпарило, как угорелое, она исчезала. Но такое случалось редко, потому что только солнце принималось шпарить, как из-под земли начинал бить фонтан. Это прорывало питьевую трубу, которую так часто чинили, что она привыкла и не обращала внимания.
Пока воды фонтана наполняли лужу, краны шипели и всасывали в себя воздух, а зловредная бабушка Бабарыкина бегала вокруг песочницы с пустым чайником и кричала, что будет жаловаться куда надо или пусть они сами пододеяльники стирают.
Капин папа называл это круговоротом воды в природе.
* * *

Спокойная игра

Жорик никогда не ругал маму и папу. Зато мама с папой ругали его часто. Они ругали его за нечищеные зубы, немытые руки, следы на ковре, разбитый стакан, усы на фотографиях, перевёрнутое варенье, форточку, спички и всякое такое.
Бабушка Лиза, наоборот, Егорку защищала:
– Подумаешь, уронил человек ложку с балкона. Ну и что? Ложку всё равно кто-нибудь найдёт и спасибо скажет. Так что нечего ребёнку нервную систему расшатывать!
Жорик не знал, что такое «нервная система». Зато он знал, что такое «расшатывать». Они с Капой любили расшатывать загородку возле детской площадки. Зацеплялись пальцами за железную сетку, повисали и расшатывали. Когда Жорик представлял, как мама с папой расшатывают его нервную систему, ему делалось смешно.
– Вот видите, – говорила бабушка, – от ваших придирок у ребёнка смех на нервной почве начинается. Бедный мальчик…
Бабушка гладила «бедного мальчика» по голове, а Жорик размышлял: почему почва нервная? Хотя чего тут удивительного: любой станет нервным, если по нему всё время ходить ногами…

Страницы