Тарасику восемь лет. У него русые волосы и пушистые колючие ресницы. О себе он часто думает: «Я — смелый хлопчик». Но сегодня всё было не так. Сегодня вечером Тарасик боялся.

— У-у, москальская морда! — сказал Тарасик, немного картавя на слове «морда» и погрозил кулаком стоявшему в углу пластмассовому Спайдермену.

Лицо у Человека-паука, покрытое красной паутиной, не имело никаких национальных признаков, но в темноте все игрушки казались Тарасику москалями — и Нинзя, и трансформер Вася, и даже подаренная ему по ошибке длинноногая Барби.

— Тьфу! Тьфу! Тьфу, на вас! — Тарасик трижды плюнул в угол, где стояли игрушки, и спрятался под одеяло.

Сорок четвертий президент України Роман Бандура сидів у своєму кабінеті. Поруч на дивані, заповнюючи його половину своїм круглим тілом, разташувалася дружина президента Галя. За спиною голови держави стояв охоронець Вася, відомий тим, що ніколи не блимав очима.
- Ну хто там іще? - втомлено запитав президент, і його густі чорні брови ізігнулися від страждання.
-То, мабуть, Петро прийшов із своєю культурою, - незадоволено сказала дружина і стала знервовано орудувати голкою. Вже другий тиждень Галя вишивала золотими хрестиками рушник з написом «2128 року гідну зустріч!».
- Давай його сюди, - президент глянув на охоронця Васю. Той, як завжди, дивлячись перед собою своїми біло-блактними очима, натиснув на кнопку пульту.

Читав я книгу у метро,
Читав я книгу.
На дверях стогнуть: «Ще хоч тро…”
Життя — мов дзига.

Дитинка поруч щось гризе
І носом шмига:
 — Мамуню, дядя що везе?
 — То, кицю, книга.

Якийсь мужик у піджаку
Плечем задригав:
 — Колись я теж купляв таку
Ну, тіпа, книгу.

-- І я купляв! А я читав!
 — Мовчи ханига!
І було видно — пам’ятав
Народ про книгу.

І я зрадів, бо сам з митців --
Розтала крига!
Є значить сенс писати ці…
Ну, тіпа, книги.

- Вийди, Україно,
Знову на майдани!
 — Ой, не вийду, сину,
Бо боюсь обману.

- Вийди, наша мила,
Проти супостата!
 — Не піду, несила,
Краще вийдіть з хати.

- Ми благаєм, ненько,
Бо в нас рейтинг пада!
 — Ой, нехай той рейтинг
Та відсохне, падло!

- Соромно вам, мамо,
Ну, за що дістали?
В нас нова програма,
Хоч би почитали!

- І читать не хочу,
І дивитись гидко!
В мене сині ночі,
В мене жовті квітки.

- Хто ж вам, наша мати,
Вкаже путь-дорогу?
 — Та піду сапати
І молитись Богу.

- От від того, неню,
Справи наші кепські.
Ох, ви неписьменні,
Ох, неєвропейські…

Іван Федорович Качан, член Спілки письменників України з 1968 року,
сидів за столом у своєму робочому кабінеті і від люті шепотів нецензурні слова, що мовою одної іноземної держави називалися матом.
«Так звана творчість Івана Качана, якою він дістав два покоління радянських читачів, накрила і нас, бідних, своєю задушливою хвилею...»
- Ну, стерво, - скрипів зубами Іван Федорович, читаючи статтю в газеті «Літературне Запоріжжя», яку нашкрябала одна молода, але дуже зухвала журналісточка з Києва. Іван Федорович бачив її декілька разів по телевізії. Шмаркачка, років тридцять, увесь час всміхається, аж заходиться від власного нахабства.
«Якщо раніше цей «митець» співав нам про рідну КПРС, - читав далі Іван Федорович, - то тепер він тим же розміром і з тим же натхненням виводить про героїчних союзників вермахту, що несли культуру та демократію на українські землі. Метода в діяча невибаглива. Було: «І Ленін, мов сонце, осяяв нам шлях». А стало: «Бандерова зірка вказала нам путь». Як кажуть, простенько и со вкусом...»

Жіночка вбога,
Без авта і мобілки,
Прийшла до порога
Письменників Спілки.

Подзвонила тихенько
До гніздечка еліти:
- Ой, скажіть, дорогенькі,
Як на світі сім жити?

Тяжко рипнули дверці,
Хтось сказав у щилину:
-Не люби усім серцем
Ворогів України!

- Ой, скажу вам про себе,
В мене мало освіти,
Тільки чула, що треба
Ворогів теж любити.

- Хто сказав таке слово? –
Вийшли троє з наскоком.
Суплять чорнії брови,
Чорним зиркають оком.

- Хто приніс таку звістку,
Сам є зрадником, видно,
І такому не місце
На землі нашій рідній!

Якби ми його стріли,
Прив’язали б до гілки,
І щодня, і щосили
Відлучали від Спілки...

Добрий день, Миколо, брате,
Або «Ніколай»!
Кажуть, хочеш завітати
У наш рідний край.
Пишеш, сон тебе замучив:
Сад і луг в траві...
Ностальгія неминуча,
Як живеш в Москві.
Та прошу тебе як Петрик,
Твій браток, рідня,
Все сприймай політкоректно,
А не як свиня.
Як побачиш дім наш гарний,
Не лякайся, Коль,
Поруч пам’ятник, це Карл,
Був такий король.
Друг великий України,
Майже як Батий.
Квіти, діти – наша зміна,
Тут спокійно стій.
Дивуватися не варто
І здіймати хай,
Як ота почесна варта
Закричить: «зіг хайль!»
Так, рідненький мій Миколо!
В нас нові діла,
Ширше друзів стало коло
В нашого села.
Був такий Степан Кидало,
Злодій, отаман.
Його іменем назвали
В Києві майдан.
І хоч був Степан маньяком,
В історичний час
Два вагони хліба з маком
Він украв у вас.
У Північного Сусіда.
А це не печаль.
В нас такі в тюрму не підуть,
Ще й дадуть медаль.
Так живемо, друг Миколко...

правда не знаю - юмор ли это

------

- Что? Что такое? Постойте же! Послушайте меня, пожалуйста, я не могу… Да нет, вы меня не совсем верно поняли – я совершенно не могу, то есть совсем. Я... я не привык, да и вообще как-то это все… Ну постойте же, куда вы? Вытащите меня отсюда! Ну вот, ушли. И что же мне теперь делать?