Пам’яті мого батька присвячується

«От Господа стопы человеку исправляются, и пути его восхощет зело.
Егда падет, не разбиется, яко Господь подкрепляет руку его»

Псалом 36

І

— Левко!!! Ой, рятуйте! — пронизливий зойк вибухом відчаю вирвався з глибин її надірваного серця.

Машина зупинилася, а за нею увесь транспорт, що прямував на захід. Мати скочила з кузова, вслід неї дві дівчини. Вони кинулися до хлопчика, що лежав на бруківці. Вантажівка, завертаючи, втрапила колесом у яму, і 13-річний хлопчина, не втримавшись, випав із кузова.

Левко лежав голічерева з розкинутими руками і трохи зігнутими в колінцях ногами. Він ледь дихав, очі заплющені, а з вуха і правої скроні цибеніла кров.

— Ой, синку, аньолику мій! Як же я тебе не втримала! Люди добрі, допоможіть! — волала мати до людей, що вже збиралися довкруж.

Раптом юрба розступилася — з’явилася постать в німецькій формі. Побачивши травмованого, офіцер присів біля нього і став намацувати пульс. Спочатку шукав на руці, потім на шиї...

— Ганс! Мій чемодан! — ад’ютант миттю зник.

— Заспокойтеся, матко. Ми допоможемо йому. Дайте-но хустку! — офіцер поклав хустку на обидві долоні і підсунув її під голову пораненого. Потім, не віднімаючи рук, сказав: «Посадіть хлопчика». Мати з доньками посадили Левка. Аж ось і ад’ютант.

— Тримай голову! — ад’ютант, поставивши чемодан, вхопив хустку. Офіцер, знайшовши бинт, почав мотати на голові хлопчика пов’язку, що нагадувала чалму.

— Що трапилось? Розійдись! — люди миттю розступилися.

В пожмаканій шинелі до лікаря підійшов унтер-офіцер.

— Старший колони капрал Шульц! —відрекомендувався він. — Що з ним, герр капітан?

Зав’язавши бинта, лікар витримав паузу і, поволі підвівшись, відповів:

— Важка травма черепа. Потрібна операція...

— Але ж у мене наказ. Колона не може зупинятися. Великій Німеччині потрібні робочі руки.

— Великій Німеччині потрібні здорові робітники, капрале. Я прооперую цього хлопця і разом зі шпиталем ми вирушимо на Варшаву.

— Але ж у мене наказ!?

— Ви його не довезете... — похитав головою капітан. — Щоб не було непорозумінь, я дам вам документ про необхідність оперативного втручання.

Поки Левка переносили до санітарного автомобіля, що зупинився на протилежному боці Варшавського тракту, офіцер щось писав.

— Мати нехай залишається з сином. Мащук Марія і Лев. Ось я тут написав. — він подав папір старшому колони.

— А як же ми? Мамо! Мамусю! — заплакали сестри.

Мати обійняла доньок і крізь сльози благала лікаря, щоб дозволив і дівчаткам залишитися. Капрал почав нервувати, а потім дав знак рукою, щоб заводили машини. Двигуни заревіли, люди почали залазити в кузови. Лікар підійшов до матері й звернувся до неї ламаною польською мовою:

— Матко, я зробив більше ніж міг. Нехай їдуть дівчата, потім їх розшукаєте. А зараз не затримуйте колонну. Ми вас чекаємо в машині, — сказав і попрямував через дорогу.

Деякі з водіїв автоколони почали сигналити.

— Ларочка, Лілечка, мої дітки, візьміть харчі і ще... — мати вмить зняла свої сережки і по одній роздала донькам. — Як будуть вас ображати, то не пошкодуйте, одкупіться. Де б ви не були — шукайте храм, дасть Бог, зустрінемося! — тремтливі мамині вуста торкнулися заплаканих дівочих щік.

Вона допомогла їм піднятися на вантажівку і перехрестила. За колоною, що рушила на захід здійнялась курява.

Йшов 1944 рік. Німці відступали, залишаючи поліські міста і села. З собою вони вивозили жінок і дівчат — на порятунок занепадаючого Третього рейху.

ІІ

Німецький шпиталь розмістився в колишньому єзуїтському колегіумі, що цитаделлю підвівся на березі річки. В палатах було вогко і холодно. Але поранені, які билися в гарячці, цього, мабуть, не відчували. Навколо було чутно лише стогін та німецьку лайку.

Марія стояла біля величезного вікна і молилася. Вікна з цього боку виходили на площу 3-го травня, де панував Богоявленський собор. За ним удалині виднівся хрест Хведоровської церкви, що на вулиці Домініканській, куди вони щонеділі ходили до обідні всією родиною.

Тут, у центрі старовинного міста минула її молодість. Неподалік від площі був і їх будиночок. Хоча й дерев’яний, зате під бляхою. Чоловік за Польщі добре заробляв. Мав Петро масарню, де коптив для панів ковбаси, шинки, палєндвіци. Потів здавав Йосьці Левіну в склеп¹, що на Костюшки. Той магазин так і називався «Вендзони»². Було Петро й сам по ярмарках гендлював, мав від магістрату артикул з написом «пан купець». Добре наторгував з батьком Хведором — аж дев’ять будинків прикупили. Деякі ще за царя, а решту — вже за Польщі. Тепер труситься над своїм майном. Тільки німці до хати, а Петро у вікно і навтьоки. Добре, що не помітили, бо пристрелили б неодмінно. А Марію з трьома дітками, в чому й була, на машину повантажили.

Спогади переривали молитви, наповзали на «амінь», потім знов змінювались молитвою, потім знову... «Треба якось збігати додому, хоча б сухарів та одежину яку взяти», — думала Марія. Ніяк не виходила з голови ота бунька³ із золотом. Як совєти в 39-му прийшли, Петро закопав ту буньку на городі біля льодника. Тільки восьмирічного сина взяв із собою, лише йому довіряв. Треба розшукати скарб. Що буде завтра, куди закине її доля і як вижити з хворою дитиною — на ці запитання у Марії не було відповіді. Потрібно ще й хірурга віддячити і якісь харчі дістати...

Операція пройшла нормально. Син вже лежав у ліжку. Не приходив до тями, але, дякувати Богу, не лихоманив.

— Матко, води..а..а... — хтось простогнав іззаду.

Марія кинулася до пораненого, що лежав поруч. Наливши з графина води, вона трохи підвела сердегу і дала склянку. Зуби застукотіли об край і він закашлявся. Марія швиденько перевернула хворого набік. Звечора сусід був гарячий, мов праска, щось незрозуміло белькотів. А тепер він вкрився холодним потом і став білим, як полотно.

Раптом він відкрив очі і поглянув на сусіднє ліжко, де сопів Левко. Погляд його ковзнувся куполами за вікном, пірнув у небесну блакить і, повернувшись до палати, зупинився на Марії.

— Ти, матко, добрая...Твоя молитва спасе сина...Він ще сам буде людей лікувати, — Марія перехрестилася. — І Вацлав добрий... Німці жінку й сина вбили... А він мусить їм служити тепер...Ми земляки з ним, з одного містечка. Але мені вже не бачити хвилі Дунаю... — у чеха покотилася сльоза.

Марія добре знала польську, і, не зважаючи на чеську вимову, все, що говорив чех зрозуміла.

— А Вацлав, це наш лікар? — запитала вона.

— Так. Капітан Рибка — головний хірург. Він всім допомагає...Кажуть, коли шпиталь стояв у Смоленську, він російського пса врятував. Склав потрощену міною лапу і той бідолаха довго жив біля нього.

— А як ваше ім’я?

— Мірек...Мірек Негода.

— Поможи вам Бог, Міреку!

Марія ще раз напоїла його і поклала набік обличчям до хрестів, що височіли за шибками. Потім підійшла до сина і присіла на ліжко.

«Матінко Божа, що ж з нами буде?» — думала Марія, дивлячись на блідого синочка. Вона залишалася наодинці зі своєю бідою, нікому й поплакатися. Кругом чужі люди, фашисти, вороги. І ці два чехи, що не тільки розуміють її, а ще й співчувають, рятують, здалися їй ріднішими рідного. Ой, не побивайся в своєму горі, Марія! Вацлав порятує, допоможе...Так серце каже. Своїх не врятував, то хоч нам, нещасним, поможе. А як там мої донечки-голубоньки? Хто їм зарадить? Поїхали до ворогів наймитувати. А тато з мамою? Чи живі, чи здорові? І недалеко до Лахви, та хіба доберешся тепер. Якби Левко був здоровий — втекли б у село до батьків...Чоловік втік...А може ні. Може десь поруч шукає нас? Треба збігати додому. Так, так! Але спочатку до лікаря.

Марія швидко підвелася з ліжка і вийшла з палати. Кабінет начальника хірургії був навпроти великого розп’яття. Вона поклонилася хресту і постукала у двері. Звідти анітелень. Обережно прочинила важкі двері, зайшла. Вузька кімната з високими, як і скрізь у єзуїтів, зводами була майже порожньою. Біля дверей були рукомийник і вішалка, на якій висів офіцерський мундир зі свастикою і кашкет. Уздовж стіни — тумбочка і довга канапа, на якій недбало розкидані брудні хірургічні халати. Біля вікна стояв письмовий стіл, що за ним, схиливши голову, сидів чоловік. Волосся його було скуйовджене. Кругом на столі валялися папери. Він, видно, щось писав, та сон раптово впіймав у свої лещата (обійми?) і поклав у найм’якішу в світі подушку — долоні. Марія, потупцювавшись на місці, обернулася на вихід. Раптом:

— Цюрюк, фрау!

Марія злякано обернулася.

— А, це ви, Маріє, — вже польською промовив лікар, надягнувши окуляри.

— Проходьте, — він показав їй рукою на стілець біля стола. — Я вже й сам хотів навідатись. Як хлопчик?

— Мовчить, наче заснув, пане лікарю.

— Так має бути... Важка травма, крововтрата, больовий шок. Але він молодий! Тиждень-другий і прийде до тями, їсти попросить — посміхнувся хірург.

— Пане лікарю, я вам вірю, щиро вірю, але... Як я вам віддячу?... Як би я знала ваших батьків, я б їм в ніжки поклонилася за те, що народили таку добру людину. Як би могла, зібрала б усі квіти, що квітнуть весною в лісі над Ясельдою. Загорнула б у найгарніший рушничок і подарувала їм, — слова тулилися одне до одного так, що обоє розчулилися.

— Досить, досить, Маріє — спинив її офіцер, — у мене вже нікого немає. Війна всіх забрала. А рятувати людей — це мій обов’язок. Ви просто помоліться...

— За вас?

...Помоліться, щоб закінчилася війна, — після невеликої паузи відповів Вацлав.

Десь далеко загули авіаційні мотори, з перев’язувальної донісся стогін.

— Добре, пане лікарю. А ще...можна я виперу ваші халати? — вона вказала рукою на канапу.

— Де ж ви їх збираєтеся прати? Побіжите на річку? — посміхнувся лікар.

— А ви мене додому відпустіть. Тут недалечко, через площу. Біля каплички Івана Богослова наша хата. Мені й речі деякі потрібно взяти.

— Гм...Але лише до вечора. Росіяни наступають. Можливо, завтра прийдеться згортати шпиталь, — він трохи помовчав, поглянув на літечко за вікном. — Добре! Я випишу вам аусвайс про перебування в шпиталі.

Він взяв перо і швидко став писати.

— Тримайте, Маріє, — лікар подав їй папір з німецьким орлом. — І щоб до вечора були в палаті. Гаразд?

— Добре, добре, пане лікарю. Я буду! 

З папером в руках вона вийшла зі шпиталю і кинулася до собору.

— Кляштор⁴ замкнено, — сказав чернець, що прибирав подвір’я. — Приходьте завтра. Бендзє вечірня о пьонтей.

— Панотче, дуже треба до Богородиці! — заблагала Марія.

— Приходьте завтра, — той похитав головою. — Такий розпорядок.

Марія перехрестилася до ікони над входом і вибігла на площу. «Без благословення не піду нікуди», — вирішила вона і, перебігши вулицю, почимчикувала по Костюшко до костелу. У францисканців були відчинені і брама і самий храм. У притворі ліворуч стояла величезна ікона Богородиці Остробрамської. Марія впала на коліна біля ґрат, що відділяли Мадонну від парафіян. Молилася так, як серце підказувало. Церковнослов’янською, потім — польською, хрестилася по-православному...

«Свєнта Марія, Матко Божа, модлись за нас гжешних тераз і в годзіну смерці нашей. Амен.

Пресвята Богородиця, спаси нас!

Богородице Діво радуйся, благодатна Маріє, Господь с Тобою... Здровась Марія, ласки пелна, Пан с Тобой...

Матінко Божа, спаси мого синочка, мого Левка, підійми його з одра смертного. Пресвята Діво, покрий чесним Твоїм омофором донечок моїх Ларису і Лілю. Бережи їх від злих людей! Під Твою оброну притікаємо... Почуй мене, Богородице, і спаси моїх діток! Щоб не підступила кривда і смерть до ніг їх. Я обіцяю тобі прощу до образу твого чудотворного на Гострій Брамі у Вільно...»

Гаряча то була молитва! Здавалося, не її слова — сама вона пломеніла перед Господом, згоряючи від любові й розпуки.