Розмірено думає про час настінний годинник. Думає вголос.
Кімнату розбудило дрібне тупотіння дрібних ніжок. Біляве і пухнасте, як кульбаба, дівча зупинилося навпроти шафки. У синіх дзеркалах її очей побачила своє відображення цукерка. Вона, така гарна, в червоній блискучій одежинці, солоденька негритяночка, зазирнула в очі цієї дівчинки і замилувалася собою.

Дівчинка, сфокусувавшись на цукерці, силиться дістати її. Маленька зростом, стрибає, простягаючи ручку до шафки – але марно. Разом з нею – усередині неї – стрибає ще не усвідомлене «хочу». Десь вглибині вона знає, що побачивши цукерку, захотіла її з’їсти. Для цього потрібно дістати. Це все вона ЗНАЄ. Знає, але не думає. Та й навіщо думати, коли ця схема давно продумана – впродовж не однієї тисячі років – і вдало передана генетично?!

Дівча уже бачить, як їстиме свій трофей, уже відчуває смак, давно знайомий і улюблений.
Але це тільки уява. А що ж насправді? А насправді – висока шафа, маленький зріст… Перешкода…
Цукерочка вабить, усміхається, але до рук не йде.

Доводиться думати, коли щось не можеш дістати. Стільчик… Ось! Ось той місток, яким можна пройти від «хочу» до «можу».
Маленька тупотить до кухні за стільчиком. Узяти великий не здатна – бере малий.
Біля шафки виростає сходинка у вигляді стільчика.

Залізає білявенька, старається. Тягнеться ручкою – але не дістає. Ніяк не виходить. І підстрибує на стільчику – а цукерочка усе недосяжна. Оченята сіріють… Ну як же? Як же? Не може… Хоче, але не може! Що тут робити?
Кликати ТАТКА.
Татку! Татку! Я хочу цукерочку!
І тут уже все залежить від Татка. Коли хочеш, але не можеш…