Новорічна сюїта

Гарно пахне хвоя під Новий Рік. Галасливість, метушливість, заклопотаність очей.
І витає над містом дух очікування. Воно з нетерпінням чатує, коли старий рік піде у відставку.
А мій друг у цей час у лікарні. У нього серйозна хвороба. Він не чекає, не віддає себе у владу нетерпіння. Над ним панує бажання «навпаки». Він із сумом спостерігає, як губиться його час…
Це вже третій Новий Рік друга в лікарні…
Сьогодні 31 грудня. Як завжди, я залітаю в палату усміхнена й приношу йому шматочок літа на рожевих пелюстках троянд.
Він дуже радіє. Я – єдина його втіха. Намагаюся не виявляти свого хвилювання з того приводу, що побачила, як він змарнів за останні кілька днів.

Ми сидимо поруч. Мовчки. Тримаємось за руки. Годинник на тумбі передражнює плин часу.
Я бачу в його очах зорепад… Ніби там починається казка.
Спливає ще один рік… Друг мій зажурений.
– Як я хочу, щоб цей день тривав довше. Адже це чарівно, коли починається казка.
– Яка казка?
– Казка часу, казка любові і втіхи. Адже я прожив ще один рік. І сьогодні я бачу, що любов підросла, і я тішуся. Ти ж мене не кинула…
А ще думаю: це казка, коли зустрічаються епохи. Які ж ми недовговічні! Вчора дивився у вікно: а там люди метушаться, поспішають… А з яким нетерпінням вони чекають нового року! І пропускають…
– Це чому ж пропускають? – запитую. А друг мій повільно переводить погляд на годинник, набирає повітря у груди й говорить:
– Просто вони так поспішають, що не встигають увійти в свято – за інерцією пролітають. І потрапляють у післясвятковий синдром – стан душі після удару від падіння внаслідок несподіваної зупинки. Якби не летіли так, то не проминули би КАЗКИ…
Він обіймає мене і вдячно дивиться своїми темними, вологими очима. Широкі його зіниці помережані міріадами манюсіньких іскорок. Здається, що сама любов просочується через завісу тих добрих очей.
Очі – єдине, що в нього лишилося таким же гарним – навіть стало кращим. Усе інше зів’яло.
Моєму другу всього 24…

Страшно від думки, що його скоро не стане, що він покине мене… І ті думки гризуть на самоті мою свідомість. Але зараз ми з ним поринаємо у казку…
Ми зачиняємо двері і не пускаємо суєту до своєї затишної кімнати.
За вікном панує нетерпіння. А я так хочу, щоб ця мить тривала довше.
Сьогодні я не йтиму додому. Лікар дозволив залишитись. Цей Новий Рік я зустріну разом з ним. У казці…