Панагія

Анатолію Андрійовичу Дімарову,
письменнику і каміннязнавцю
присвячується

Сивий дячок поправив вугілля в кадилі і запалив товстезну, зо три пальці свічку, що стояла напоготові біля дияконських дверей. Він всього два місяці паламарював у храмі, але за цей короткий час навчився досить вправно і хвацько виконувати всі обов’язки служіння у вівтарі. Ось і зараз, стуливши свічку і кадило в правій руці (мав довгі тонкі пальці-пінцети), лівою відчинив північні двері іконостасу і, не поспішаючи, повагом, немовби сам патріарх, вийшов на солею. За ним простували батюшки із святою чашею, дискосом, списиком і лжицею. Старенький отець Сергій, замикаючи процесію, ніс хрест.

Дяк спустився всередину церкви, де зупинившись біля аналою, завмер обличчям до великого входу. Кадило загойдалося в руці і з нього вирвалася духмяна пара. Закружляла, закублилася і полетіла у височінь під саме склепіння до Вседержителя. Духовенство стояло перед царськими вратами на солеї обличчям до людей і до паламаря, якого відрізняло від людського натовпу церковне вбрання і висока свічка. Андрій Анатольович, так звали сивого паламаря, уважно слухав возгласи, намагаючись молитися. Коли ж батюшка згадав «служащих і поющих», тобто і його персону, покірно нахилив голову до свічки, що тримав міцно обома руками разом із кадилом. Якоїсь миті відчув — припекло тім’я. Знову віск капнув на плішину — заплющивши до вогників очі, подумав паламар. Він згадав, як минулої неділі сміялася жінка, оглядаючи чергову мітку на його лобі. «Знову свій макогін закіптюжив!» — розгойдував кімнату її по-дівочому щирий сміх.

Слідом за священиками зайшов до вівтаря і паламар. Подав настоятелю кадило, а хор урочисто почав співати «Яко да царя».

Після літургії, коли люди вже перемістилися у притвор, де мала правитися панахида, Андрій Анатольович пройшовся церквою і потушив усі лампадки. Потім заходився прибирати у вівтарі. Треба було порозвішувати ризи, почистити кадило, вилити воду у «непопіраємоє місце», поскладати книжки і граматки, то те, то се, ще й пропилесосити килими у вівтарі і перед іконостасом. Його дуже любили батюшки, особливо настоятель…За акуратність.

Усе життя Анатольович пропрацював на ювелірному заводі. Робив прикраси із золота і срібла, із вставками і без, каблучки, обручки, сережки, браслети. Чого тільки не було! Як одного з кращих майстрів, якому бракувало творчого простору в умовах конвеєру, керівництво заводу рекомендувало його до співпраці із годинниковим заводом, довірили індивідуальні замовлення. Брав участь Анатольович і в розробці нових ювелірних виробів, працюючи з художниками.

Одного разу начальник цеху приніс до нього образок Богородиці з немовлятком. Великий медальйон, розміром з долоню, старовинної роботи. Сам образ, написаний на емалі, чудово зберігся, а ось срібна оправа була пошкоджена. Масивна, до півкіла, оправа з візерунчастою фініфтю, ніжною мережкою і мозаїкою білого і чорного срібла була колись облямована коштовним камінням. Чиїсь захланні і незграбні пальці повидовбували ті яхонти, залишивши порожніти болючі і негарні, як стареча беззуба щелепа, ямки.

— Анатольовичу, це хоча і не Фаберже, але тільки тобі довірю. Замовлення від самого першого секретаря обкому — впираючись руками в боки і відводячи назад плечі промовив начальник.

Уважно обдивившись з усіх боків ювелірний виріб, Андрій Анатольович тицьнув пінцетом на тавро біля знаку проби.

— Так, Петровичу, це не Фаберже. Це Овчинніков, відомий московський збройний майстер.

— Ти ба! А вони кажуть — цяцька. І як таку бандуру на шиї носити, скажи на милість? Чи може це якісь зброярські штучки, шати, щоб серце прикрити, га?

— Не знаю… Може це і не на шиї носилося — задумливо промуркотів Анатольович.

— В общем, так. Ти в нас майстр-передовик, зробиш лялю.

— А каміння вони не принесли? — підняв очі передовик.

— Щось придумаємо… Перли тобі найду, тільки з директором переговорю. Гаразд?

— Треба, значиться треба. Зроблю, Петрович, тільки ти поквапся з перлами.

Робота була нескладна. Подібне він робив не раз. Прикрашав коштовностями годинники, браслети, авторучки і навіть бюст дорогого Леоніда Ілліча! Так, так, було діло. Саме під ювілей генсека обласне керівництво забажало йому подарунка зробити. Бронзове погруддя — настільний варіант. Але таке, щоб зірки героя СРСР горіли вогнем на костюмі. От він і приварив йому на металеві груди чотири золотих ордени, а посередині великі рубіни вишуканої огранки. Хай носить (похлопав генсека по плечу)! Потім побачив Брежнєва по телебаченню, а за спиною на комоді — його робота з рубіновими грудьми.

Але ж тут ікона! Його руки ніколи не тримали образу Божого. Спогади дитинства, в яких молитва неньки до Спасителя, що висів на покуті, та тихе читання батька з потертої книжки (Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний…— ото лише і запам’ятав), та ще пасхальне «Христос воскрес» з великодніми наїдками, що і столи вгиналися — ось і весь його релігійний досвід з далекої сільської юності.

Образ Богородиці настільки вразив його, що вперше за багато років майстер відчув невпевненість. І ще якесь невідоме йому почуття. Він остаточно втратив спокій і не міг звично дихати, коли брав до рук образок. Боявся, що серце стане, коли глибше дихнути. Тож тамував подих, вдивляючись в глибокі очі Діви Марії. Йому здавалося, що і сил у нього не вистачить на цю роботу. Хоча скільки тої роботи — з гулькин ніс. Але ж Вона як жива і наче тепла. Як же живе тіло обійти інструментом? Можливо це і є моя вершина, мій Еверест? Саме зараз час втілити все своє вміння, хист, талант, досвід, щоб піднести до небес небесний образ. А потім молитися, молитися… Як батько… Святий Боже, Святий кріпкий…Так він думав і молився, вперше в житті, ніяковіючи від зустрічі із святинею, знаючи лише цю єдину молитву.

Коли він віддавав роботу, начальник схвально мацав товстими пучками перли, що густо всіяли береги медальйону. Анатольович стояв поруч з великою лупою на лобі і тлів серцем, аби той не запальцякав своїми грубими руками образу Божого.

Іще довго по тому, згадувалася йому Богородиця з немовлятком, яке так ніжно тулилося до материнської щоки. А колись наснилося, що ходить він по музею, а на стіні одиноко висить ця ікона. Та тільки не маленька, а більша, на полотні і в рамці. До чого цей сон?

Коли Анатольович вже пенсіонером почав ходити до храму, а згодом і паламарити, його пильний погляд шукав саме ту Богородицю на стінах. Не було такої в їх церкві, не було і в Лаврі, ані в Покровському, ані у Флорівському монастирях.

Двері в паламарці рипнули, задзеленчала струною пружина і у вівтарі з’явився настоятель. Волосся на його голові було скуйовджене (видно добре попочухав потилицю батюшка поки усім прихожанам раду дав. «Ой, серденько, світ не без добрих людей. І для твоєї душі Господь доброго чоловіка пошле» — втішав отець Миколай парафіян коли вже не знав, чим зарадити в їх щоденних клопотах.). Приходили до нього люди різні. І маловіри, і зневіри, і невіри. І розумні, і вчені, київські інтелігенти і київські невігласи. Йшли часом так, наче всі шляхи погубили, навпомацки, навмання, коли вже не розум, а серце підказувало дорогу до храму. А після розмови, зайнявши спокою і мудрості в святих очах, бігли додому вже зовсім іншими. Так вмів батюшка потрібне слово сказати, що дивись, людина й інакшає. Частіше до Служби Божої ходить, а ось вже і всім сімейством говіють.

— Анатольовичу, ти колись начальство зустрічав?

— Колись, отче, ще в училищі підносив хліб і сіль директору заводу, який приїхав випускників до себе запрошувати.

— То світські пани. А єпископа колись хоч бачив? Владику?

— В Лаврі бачив, а як же, і ручку цілував.

— Ну й добре. До нас на храм приїде мій друг з Білорусії, разом в семінарії вчилися, Толька Нещерет. Єпископ Стефан нині. Треба буде достойно зустріти. Я тобі все розкажу, що до чого, ну, по процедурі. Будеш біля нього за іподиякона. А перш за все треба буде тобі, дорогенький, з’їздити в Лавру за рипідками, дикирієм, трикирієм. Орлиць в нас є. Підійдеш до Конона, келійника намісника, і перекажеш поклон від мене і ось цього листа. Конон тобі все начиння і збере.