«У Карпатах не припиняються снігопади… ш-ш-ш… Сімдесят відсотків сіл Івано-Франківщини залишаються без світла… ш-ш-ш… Унеможливлений шлях завезення… ш-ш-ш… товарів. Місцевий уряд вживає необхідних заходів. Просимо туристів бути обережними».
Радіо хрипіло, шкварчало, часом сигнал зовсім зникав.
Невже мені судилося вмерти тут холодною смертю? Тут, далеко від дому? — жалібно підводила брівки симпатична туристочка в чорному пуховику і синенькій шапочці.

Усе буде добре, — заспокоював її молодий інструктор з великими теплими очима.
Їх було лише двоє. Де поділася майже вся група — вони не знали. Вже другу добу нічого не їли. Промерзли до кісток, але трималися. Інструктор знав, що нічого не вдіє, але дуже картав себе й переживав у душі через те, що трапилося з його клієнтами.
Їх засипало позавчора зранку. Ішли собі звичайним маршрутом, всупереч складним погодним умовам. І от біля печер сталося лихо. Надії розгребти сніг не було.

Вони сиділи в гроті, тісно притулившись одне до одного. Обоє бліді, згаслі й змарнілі.
Ніколи б не подумала, що опинюсь у такій ситуації. Та ще й з вами, Сергію Аркадійовичу, — прошепотіла синюватими губами Марина.
Так, коли ви приїжджали торік, я думав, що це одноразова стріча і що ніколи вже вас не побачу.
Вони замовкли. Маленьке радіо у куртці Сергія хрипіло й стогнало, ніби хотіло прогнати тишу.
Спробуйте ще раз поклацати мобільний. — Порушив тишу інструктор. Дівчина дістала з кишені телефон і почала натискати клавіші.
Безрезультатно. Доведеться нам тут загинути. — Вона задумалась.
Я шукала…

Що шукали, Марино?
Шукала його… Сенс свого життя… Але досі не знайшла. Ще не розібралася, навіщо живу, а вже потрібно вмирати…
 — Та-ак, — зітхнув Сергій і теж замислився.
Деякий час говорила лише тиша.
А ви вірите в Бога? — спитала Марина, відігнавши тишу.
Не знаю… Раніше не вірив, а зараз… У такій ситуації…
 — А чому раніше не вірили?

— Та тому. Мені християнська віра здавалася, з одного боку, надто простою, а з іншого боку — надто багато всяких заборон… — Він насупився, щось пригадуючи. — Коли я був хлопчиком, то був пономарем. Сповідався, причащався — словом виконував усі релігійні обряди… А потім — у підлітковому віці — відійшов від цього: з’явилися інші інтереси, захоплення. Мені подобалось спілкуватися з дівчатами, а їм не подобалось те, що я ходжу до церкви… Ось на цьому й скінчилось моє, якщо так можна сказати, спілкування з церквою.
Марина задумливо дивилася на ту частину гроту, у якій мав би бути вихід.
 — А ви? — запитав Сергій.

— Я… я… — раптові сльози не давали їй сказати. Трохи заспокоївшись, дівчина відповіла:
 — От ми зараз стоїмо на порозі, що з’єднує два світи — життя і смерть. А я… Я не знаю, що там — по той бік порогу!.. Я в Бога ніколи не вірила. В мене батьки, за поглядами, — палкі атеїсті. І мене виховали атеїсткою. Звісно, не без певних моральних правил. Але що ті правила, коли я не знаю, що там!!!
Маленький гротик заповнився риданням…
 — Годі, годі, не треба так, — заспокоював інструктор свою клієнтку, сам переймаючись у серці панічним страхом.
 — А що, — продовжувала, схлипуючи, Марина. — Хіба я помиляюся? Знаєте, як хочеться вірити??? І… і… не можеться. — Вона закрила руками очі.

— А я, коли покинув думки про Бога, одразу думав, що завжди можна повернутися. Адже про це говорить Святе Письмо… А потім я вже просто не міг знову повірити і… вирішив перенести своє каяття на час перед смертю…
Марина поглянула на нього чи то здивовано, чи то перелякано.
 — І от, я на порозі смерті… І що? Ви думаєте я каюся? Я хочу, але не можу… Я відійшов так далеко, що для того, щоб повернутися потрібно дуже багато часу і зусиль… Ех… Як легко сказати — покаюся перед смертю, а як важко — просто неможливо це зробити…
Після деякого мовчання Марина сказала:

— Перед Богом треба бути щирим. Мені так здається. А щирість — вона від справжності. Вони — як дві сестри — щирість і справжність.
І замовкла. Мовчав і Сергій. Їх обличчя оповила хвиля роздумів. Сергій сидів так, як і на початку. Він був похмурий. Колишні думки про передсмертне розкаяння виявились маревом. Останні слова Марини пройняли його своєю правдивістю. Адже так було насправді. Несправжність його почуттів і думок — ось його трагедія. Він вважав себе безсмертним, а тому міцно зачинив двері, які з’єднували його з минулим, де жили віра і надія. А тепер виявилось усе не так…
У гроті було тихо. Біла стіна ділила світ на дві частини: той, де біжать люди, шумлять машини, гримить музика, киплять пристрасті, і той, де час ніби зупинився, де зависло дихання небесне. І між цими світами стояло лише маленьке кишенькове радіо, яке безперервно хрипіло, сичало, пищало, намагаючись установити неможливий зв’язок.